11. З новим роком

 За день до свята Адель планувала поїхати додому — до мами й тата, за якими вже дуже скучила.

 Новий рік завжди був для них сімейним святом, яке відзначали вдома. Вона разом із молодшою Марусею допомагала мамі на кухні готувати святкову вечерю. Жоден новорічний вечір не обходився без маминого фірмового імбирного печива, яке діти прикрашали різними посипками після того, як розмалюють кремом. Тим часом Сашко з Михасем допомагали татові прибирати та прикрашати дім. Пізнього вечора всі одягали найкраще вбрання, збиралися у вітальні, грали в тематичного «крокодила», ділилися теплими й смішними спогадами. Після святкової вечері ще трохи розважалися, а кожне таке святкування завершувалося переглядом казкового фільму чи мультфільму.

 Адель уже замовляла квиток додому, уявляючи, як усі будуть раді її бачити. Та раптом висвітився вхідний виклик — телефонував тато.

 — Привіт, сонечко, як ти? Кх-кх… — пролунало з динаміка. 

 — Привіт, татку, — стривожилася дівчина. — У мене все добре. А у вас як?

 — Хотів попередити, щоб ти не приїжджала, кх-кх… Наталя проговорилася про твій сюрприз. Ми б дуже хотіли цього, та, на жаль, усі захворіли, і тепер у нас карантин. Не хочемо, щоб і ти хворіла. Лікар сказав — день-два, і все буде добре.

 — Добре, тату. Одужуйте скоріше, я вас дуже люблю, — засмучено відповіла вона.

 — І ми любимо тебе, сонечко. Не сумуй, усе буде добре, обіцяю.

 — Домовилися, — сумно посміхнулася Адель.

 Дзвінок урвався, залишивши у вітальні тишу, що раптом стала важчою за всі барвисті прикраси. Вони втратили свою новорічну магію, ніби потьмяніли.

 — Адель! — покликала Наталя, заходячи в будинок. — Поглянь, що я купила — саме те, чого нам бракувало для свята.

 Дівчина повернулася до тітки, безрадісно глянувши на ялинку, яку та тримала в руках.

 — О, дівчинко моя, що сталося? Хто засмутив мою чарівну дівчинку? — занепокоєно питала вона.

 — Просто вдома карантин, усі захворіли. А я не можу радіти святу, коли моїм рідним так погано.

 — Мила моя, все буде добре. Впевнена, нічого серйозного. Ходімо вип’ємо чаю, ти заспокоїшся, я зігріюся. І буду дуже вдячна, якщо ти допоможеш мені з ялинкою. Ти ж допоможеш, правда?

 — Угу, — не весело погодилася Адель.

 — І ще дещо… Я запросила кількох колег у гості, та боюся не встигну приготувати святковий стіл без твоєї допомоги. Ти ж мені не відмовиш? — мило посміхнулася тітонька.

 — Ну де ж я від тебе дінуся, — іронічно відповіла дівчина на маніпуляції Наталі.

 Чаю випили, ялинку нарядили, заготовки до святкового столу зробили. За роботою день пролетів непомітно. Настав час лягати спати. Вранці святкові приготування продовжилися. Та ось пролунав дзвінок у двері.

 — Адель, відчини, певно кур’єр приїхав, а в мене руки брудні!

 — Добре, тьотю, вже йду, — відповіла дівчина, облишивши швабру.

 Вона виглянула у вічко — нікого. Відчинила двері — теж нікого. Озирнулася навколо й раптом справа на неї налетіли три маленькі урагани — Маруся, Сашко та Михась. Одразу за ними крокували тато й мама.

 — Сестричко!!! — вигукували діти, обіймаючи її всі втрьох.

 Адель не знала себе від щастя, сльози радості неможливо було стримати.

 — А як же карантин? — крізь сльози запитала вона.

 — Доню, як би ми змогли зробити сюрприз, якби ти приїхала додому? — усміхнулася мама.

 — Тату, а ти ще той актор — так натурально кашляв!

 — Я просто поперхнувся, коли тобі дзвонив, — щиро зізнався тато, і всі дружно розсміялися.

 Свято знову заграло барвами. Настрій був на висоті. Адель із тіткою швиденько приготували сніданок для рідних, поки ті освоювалися після дороги. Вся родина нарешті зібралася за одним столом, ділилася враженнями від зустрічі.

 — Наталко, будинок справді став шикарним. Я навіть уявити не могла, наскільки він затишніший. Через фото й відео, які ви з Аделею надсилали, враження зовсім інші були, — захоплювалася її сестра.

 — Дякую, Анютко. Мені й самій досі не віриться в таку вдачу, як та лотерея, — відповіла господиня.

 — Адель, доню, чи ти запрошувала своїх подруг у гості? Мені дуже цікаво познайомитися з ними особисто, ти так багато про них розповідала.

 — Ой, зовсім забула. Я ж думала, що поїду додому й не повідомила їм, що залишилася в Севастополі. Зараз подзвоню їм, — дівчина мерщій побігла за телефоном.

 Швидко набрала номер подруги, але у відповідь звучали лише гудки. Одразу ж зателефонувала другій — та теж не відповіла. Тоді вона написала коротке смс, що нікуди не поїхала.

 — Щось не відповідають. Певно, не чують. Потім передзвонять. Я їх обов’язково запрошу, — сказала Адель.

 — Ми з Аделею вже все приготували й прикрасили. Пропоную трохи прогулятися містом — сьогодні така сонячна погода, а сніг блищить, як у казці, — запропонувала Наталя.

 — Погода й справді чарівна, та й дороги вже почищені, не слизькі, — підтримав тато.

 — А ходімо в парк зліпимо сніговика! — підхопила Адель.