10. Передноворічний шопінг

Якось, одного зимового дня, коли сніг лягав на землю м’яким покривалом, а в повітрі вже витав настрій свят, яскраві барвисті вогники, стилізовано прикрашене ціле місто, і майже з кожного закутка лунає різдвяно-новорічна мелодія. Подруги Аврора та Адель вирішили влаштувати передноворічну прогулянку крамницями. Вони давно планували цей день — хотіли вибрати подарунки для рідних і просто трохи відволіктися від буденності.

 Аврора приїхала першою і вже чекала біля входу до торгового центру, загорнута в довгий вовняний шарф і з гарячою кавою в руках. Її щоки порожевіли від холоду, а погляд постійно шукав знайому постать серед людей, що проходили повз.

 Адель вже теж приїхала на місце зустрічі. Проходячи крізь потік перехожих, вона ніби потрапила в якусь пастку. Дівчина не розуміла, що відбувається — вона неначе загубилася в незнайомих образах. Перед її очима весь час мерехтіли постаті різних міфічних істот. Циклопи, мінотаври(2), сатири(3),  — також чарівні дівчата. Ось тільки-но секунду тому це була ніби німфа(4) у легкій літній сукні, а наступної миті — вже звичайна жінка у зимньому одязі.

 Аврора помітила подругу поміж людей та зрозуміла, що з нею щось не так. Вона почала проштовхнутися крізь перехожих, ледь протискаючись поміж невпинний потік людей. Аж  раптом серед натовпу пролунав гучний гавкіт собаки. Це був ротвейлер, котрий якимось чином опинився біля розгубленої дівчини. Пес почав гучно лаяти на всіх, хто був поблизу Адель. Від загрозливого лаю,  перехожі почали оминати дівчину якнайдалі.

Мерехтіння нарешті вщухли. Дівчина взялася за голову й поволі присіла навприсядки. Вона була в шоковому стані та дезорієнтована. Її дихання стало коротким і уривчастим, серце билося так швидко, що здавалося, от-от вистрибне з грудей. Піт виступив на скронях, а пальці, якими вона торкалася голови, ледве переставали тремтіти.

 Незабаром до неї підбігла Аврора. Вона різко зупинилася, побачивши пса поряд із подругою. Її руки сильніше стиснули сумочку. На кілька секунд дівчина ніби завмерла.

 Ротвейлер був незвично великим і сильним, щось у його погляді було незвичайним. Очі здавалися надто проникливими.

 — Адель, ти знаєш цього пса? — нерішуче запитала Аврора, спочатку не наважуючись підійти ближче.

Відповіді не послідувало. Та як не дивно, ротвейлер лише подивився на неї і дав зрозуміти, що пропускає її до тієї яку віддано захищав.

 — Адель. Що відбувається? З тобою все добре? — нервувала та, турботливо обіймаючи подругу.

 Адель повільно підняла голову. Дивні образи більше не тривожили її свідомість. Вона поглянула Аврорі у вічі, полегшено переводячи подих. Слів не було — лише тиха вдячність за підтримку. Потім її погляд повільно зупинився на неочікуваному захисникові.

 Розумні очі ротвейлера дивилися на неї спокійно, впевнено — ніби він розумів більше, ніж міг би звичайний пес. У свідомості спалахнули спогади: за останні півтора місяці вона неодноразово бачила його — то біля дому, то неподалік університету. І завжди він зникав, наче тінь. Тепер Адель відчувала: це не випадковість. Раніше вона думала, що це просто збіг. Але зараз усе виглядало зовсім інакше. Можливо, це був той самий пес, що тепер із важливим виглядом сидів навпроти неї, ніби гіпнотизуючи своїми проникливими очима. А можливо, він був саме тим ротвейлером, що врятував її тоді на набережній. А може, він постійно залишався поруч — непомітний охоронець. Її мовчазний, вірний захисник. Але чому? Чому він її оберігає?

 Адель протягла руку вперед, їй хотілося подякувати своєму таємничому захисникові та хочаб погладити його. В ту ж мить, як її рука торкнулася теплого хутра пса, він навіть не поворухнувся. А вона ніби побачила перед собою Дмитра. Дівчина різко відсахнулася  й різко підвівшись струсила головою, ніби відганяючи від себе безглузді думки.

 — Ходім зайдемо до кафе, трохи заспокоїмось. Гадаю, кава нам зараз не завадить, — запропонувала Аврора, турботливо взявши емоційно сковану руку подруги. 

— Слушна думка, — погодилася Адель. Панічна атака, що ніби паралізувала її, майже відступила. — Думаю, варто пригостити мого захисника яким-небудь смаколиком, — нервово посміхнулася вона.

 Та не встигли вони обернутися, як пса вже й слід простив і ніде не було його видно. Як дівчата тільки не намагалися його знайти, та все було марно. Після півторагодинного пошуку подруги здалися та все ж таки зайшли до гарно прикрашеного на новорічні свята кафе. Вони насилу знайшли вільний столик у кутку зали.

 — Доброго дня. Що бажаєте замовити? — за кілька хвилин підійшла офіціантка.

 — Доброго. Два американо, будь ласка, — замовила Адель.

 — І ще два фісташкових макаронси, будьте ласкаві. — додала Аврора. 

 — Дякую за замовлення. Очікуйте, будь ласка, — ввічливо посміхнулася робітниця закладу та пішла.

 — Ти не хочеш мені розповісти, що з тобою коїлося? — поцікавилася Аврора.

 — Чесно кажучи, я поки що й сама не розумію, що відбувається. Починаючи з дитинства в мене бували випадки, коли люди здавалися мені не такими, як є. Одного разу мама навіть хотіла відвести мене до психіатра, бо я була дуже налякана і боялася виходити з дому. Та запевняла, що зі мною все в порядку, я просто маю дуже розвинену уяву. Але сьогодні ці образи ввижалися мені повсюди. Я не могла зрозуміти, де реальність, а де ні.