8. Лікарня

 Отямилася Адель в лікарні. Поруч із нею сиділа її тітка Наталя.

 — О, моя люба дівчинко, нарешті ти опритомніла. Як же ти мене налякала, — ледь не плакала вона.

 Білі стіни, великі вікна, неприємний аромат дезінфікуючих засобів — одразу підказали, де вона знаходиться.

 — А чому я тут? Що трапилося? — збентежено запитувала дівчина.

 — Я чула, що ти бігла по набережній. Потім, імовірно, спіткнулася й упала у воду, при цьому дуже забила голову. Люди кажуть, що тебе дивом не затягнуло на дно, та чийсь пес врятував тебе.

 — Пес? — здивувалася Адель.

 — Саме так. Він допоміг тобі дістатися краю набережної, а люди вже допомогли тебе витягти. Також викликали швидку та надали першу медичну допомогу, за що я їм безмежно вдячна.

 — Але все було не зовсім так, — почала пригадувати Адель. — Я не просто так бігла, я намагалася втекти від переслідувачів, то були два кремезні чоловіки, — її дихання почало панічно прискорюватися.

 — Все добре. Не хвилюйся, моя люба. Певно тобі це все примарилося від сильного удару головою, — заспокоювала племінницю жінка.

 — Не може бути. Все було надто реалістичне, — тихо мовила дівчина. — Скажи, тьотю, а як довго я в лікарні? А мама з татом, ти ж їм нічого не казала?

 — Тебе непритомну привезли ще вчора вранці. Анюта дзвонила мені, турбувалася, що твій телефон поза зоною. Я мусила їй все розповісти. Та все ж запевнила, що з тобою все буде добре. А ще обіцяла, що ти подзвониш додому, як тільки-но опритомнієш.

 — Тобто, сьогодні вже понеділок? А як же заняття? І батьки тепер, певно, місця собі не знаходять, — занервувала дівчина.

 — Не хвилюйся, тобі зараз не можна хвилюватися. В університет повідомили, що ти потрапила до лікарні, — вона дістала свій телефон та передала його Адель. — Тримай, подзвониш додому, щоб і вони перестали нервувати. До речі, лікар запевнив, що як тільки показники аналізів будуть в межах норми, тебе відпустять додому. Але при одній умові — ти маєш дотримуватися постільного режиму аж до наступного понеділка. Не дивись так на мене. Тобі не можна нервувати та напружувати мозок.

 — Добре, тьотю. Але ж у нас зараз вдома ремонт.

 — І то правда. Та й з роботи я не можу піти, і поруч із тобою в лікарні постійно бути не вийде. Та ти не турбуйся. У нас просто золоті сусіди. Онук тітки Зіни сказав, що ви з ним здружилися, і він залюбки про тебе попіклується.

 — Дмитро?! Ти дійсно гадаєш, що він здатний про мене піклуватися? Цей чванливий тип? Та ми ж лише два дні як знайомі!

 — Ну що ти, доню. Заспокойся. Він дуже ввічливий, милий хлопчина.

 — Нізащо! Я краще залишуся тут. І крапка! — заявила Адель.

— Але ж...

 — Навіть не наполягай, я з ним не зостануся!

 Певно волею долі, цієї миті до палати увійшов той самий Дмитро.

 — Доброго дня, — награно-ввічливо посміхнувся він.

 — Що ти тут робиш?! — спалахнула дівчина.

 — Твоя тітонька повідомила мені, що ти в лікарні. Хіба ж я міг не навістити мою любу сусідку, — продовжував зображати з себе чемного юнак.

 — Дякую за турботу, та не варто було приходити. Можеш бути вільним, щасливої дороги.

 — Адель, хіба ж можна бути такою грубіянкою? Ніколи раніше тебе такою не бачила, — втрутилася родичка.

 — Вибач, тьотю, та мені справді неприємний цей хлопець, — знітилася вона.

 — Тітонько, гадаю, нам варто поговорити з Адель наодинці. Ви не проти? — запитав юнак.

 — Ти ще досі тут? Нам немає про що говорити. Забирайся звідси! — продовжила бунтувати дівчина.

— Вибач мені, доню, та так чи інакше мушу повертатися до своєї роботи. Приблизно за годину повернусь. Сподіваюся, ви встигнете все владнати. І ще, Адель, не забудь подзвонити батькам. І пам’ятай, тобі не можна хвилюватися.

 Дівчина важко зітхнула. Було таке відчуття, ніби її зрадили. Та вона розуміла, що тітці й справді потрібно було повертатися до своїх обов’язків.

 — Ти чув, що сказала моя тітонька? Мені не можна хвилюватися.

 — Хочеш сказати, я тебе хвилюю? — глузливо перебив співрозмовник.

 — Швидше дратуєш.

 — Шкода, та зараз це немає значення, — вже серйозно почав хлопець. — Річ ось у чому: один мій знайомий бачив, як за тобою гналися два амбали, через котрих ти зараз тут. Не хотів говорити при твоїй тітці.

 — Але чому вона не знає цей факт?

 — Очевидно, що місцева поліція прикриває тих негідників. Людей підкупили, пригрозили, щоб ті мовчали. Тепер все зрозуміло?

 — Але для чого я їм знадобилася? — збентежено спитала дівчина.

 — Цього я, чесно кажучи, не знаю. Але тут лишатися неможна, це може бути небезпечно. Найкращим виходом з ситуації буде повернутися додому. Туди точно не сунеться жоден чужинець.

 Адель мовчала. Вона ніяк не могла зрозуміти, що взагалі відбувається.

 — Обіцяю більше тебе не зачіпати, — продовжив хлопець.