5. Внук тітки Зіни

 Настав ранок. Адель провела тітку Зіну до автовокзалу. Жінка зі своєю супутницею перевірили квиток та попрямували до вказаної в ньому платформи, оминаючи інших пасажирів, що також шукали або очікували свої рейсові автобуси.

  Вони вже чекали автобуса, який мав от-от під’їхати, аж раптом до них невимушено підійшов незнайомий юнак, іронічно посміхаючись, що дуже здивувало Адель. Він був досить високого зросту, підкачаної статури, з темним волоссям, карими очима та виразними вустами. Рвані джинси, шкіряна куртка. Його нахабний погляд і розслаблена постава одразу видавали зухвалий характер.

 Адель, оцінюючи, прищурилась, уважно спостерігаючи наступну сцену:

 — О, привіт, синку! — вигукнула Зіна. — Познайомся, дорогенька, це мій внучатий племінник — Дмитро, — заговорила вона, не даючи хлопцеві змоги вставити й слово. При цьому вона виглядала якось стривожено. З виразу її обличчя, особливо зі збільшених очей, було зрозуміло, що жінка переймається через те, що внук може ляпнути щось недоречне.

 — Ну привіт, бабусю… — жартівливо відповів Дмитро, натягнувши посмішку.

 — А це моя люба сусідка Адель, — представила дівчину старенька.

 — Привіт, — скептично посміхнулась дівчина.

 — Радий знайомству, — кинув він, спрямовуючи на дівчину оцінюючий погляд.

 — Ой-йо-йой, яка ж я вже стара і пам'ять моя дірява, — знову награно заговорила старенька, відволікаючи увагу юних співрозмовників. — Дмитро ж мене попередив, що на тиждень приїде до мене погостювати, а я вже така немічна, що зовсім про це забула. Як же добре, що з графіками автобусів так співпало, — мовила сусідка, очевидно з награною іронією.

 — Ти кудись їдеш? Як скоро повернешся? — підіграв хлопець, ледь не закочуючи очі від очевидності запитань.

 — Так, уявляєш, мені пощастило отримати путівку до оздоровчого санаторію. І так вийшло, зовсім випадково вийшло, що її оформили саме на цей тиждень, — ніби винувато похіхікала бабця.

 — Отже, увесь будинок у моєму розпорядженні?! — радісно вигукнув той, повівши бровами та зиркнувши на зніяковілу дівчину.

 — Ну-у, не зовсім так, — зіщурилася Зіна. — Річ у тім, що Адель також деякий час проживатиме в моєму будинку, — повідомила вона.

 — Он як. Ну, тоді, відчуваю, що нудьгувати не доведеться, — посміхнувся він, ніби своїм думкам. — Чи не так, мала?

 Адель лише встигла здивовано, навіть трохи шоковано підняти на нього очі.

 — Ти ж гляди, не ображай мою любу сусідку! — знов втрутилася стара жінка.

 — Можеш не перейматися. Ми з друзями домовилися провести цей тиждень разом, тож, скоріш за все, додому приходитиму лише задля ночівлі.

 Ох, до чого ж театральною виглядає їхня бесіда. Одразу видно, що все завчасно сплановано. Навіщо ж весь цей цирк? Як же добре, що ми з Авророю домовилися сьогодні зустрітися, бо немає ніякого бажання лишатися з цим "розумником" наодинці.

 Телефон Адель раптом задзвонив — це була Аврора.

 — Алло, привіт, подруго. Я скоро буду. Ти вже в кіно? — радісно відповіла Адель.

 — Вибач, — пролунало у відповідь, — доведеться перенести перегляд на інший день. Моя бабуся потрапила до лікарні, нам щойно повідомили, тож ми вже прямуємо до Сімферополя, — зітхнула подруга.

  — Ну що ти, не хвилюйся. Я все розумію. Сподіваюся, твоя бабуся скоро одужає і все буде добре,  - підтримала подругу дівчина.

 — Дякую за розуміння. Маю поспішати, згодом ще наберу. Па-па.

 — Ок. Па-а.

 Аврора перервала розмову.

 Ох, і що ж мені тепер робити? — зітхнула вона. — На самоті гуляти не хочеться, а бібліотеки сьогодні не працюють. Придумала! Займусь доповіддю з філософії, а як залишиться час — почну курсову з економіки, — розмірковувала дівчина.

 — А ось і мій автобус! — радо вигукнула тітка Зіна, коли той під’їхав.

     Шум двигуна автобусу на кілька хвилин заглушив усі звуки довкола. Добре, що завдяки новим технологіям хоч смороду та вихлопів пального більше немає.

 — Давай допоможу з валізою, — сказав Дмитро, натягуючи різку усмішку.

 — Дякую, синку, — відповіла вона, скопіювавши посмішку онука.

 Адель мовчки спостерігала за цією «театральною картиною».

 Коли старенька зайняла своє місце в автобусі, вона відсунула фіранку та радісно помахала своїм проводжаючим. Адель у відповідь чемно посміхнулася і теж помахала рукою.

  — Я викликав таксі. Поїдемо разом чи все ж бажаєш добратися самостійно? — раптом запитав Дмитро, не приховуючи байдужого тону.

 Він, звісно, не дуже приємний співрозмовник, але краще все ж поїхати з ним на таксі, ніж пів години тіснитися в трамваї. І трохи грошей зекономлю, — подумала Адель.

 Поки вона вагалася, хлопець уже був біля виходу з автовокзалу, що знаходивсяаж на іншому його кінці.

 — Ей, почекай! — крикнула вона.

  Він озирнувся, знову кинув на неї скептичний погляд і продовжив рухатися далі.

 — Ой, та не дуже й хотілося. Краще сама доїду, ніж зв’язуватися з таким чванливим ідіотом, — вирішила вона, гордо підняла голову, хмикнула та попрямувала до виходу.