4. Перші тріщини реальності

 Рано-вранці Адель поспішала на заняття, навіть не звертаючи уваги на те, що відбувалося навколо. Їй ще потрібно було прорепетирувати подачу своєї роботи разом із дівчатами. Під час репетиції вони ще раз переглянули план виступу. Кожна мала свою чітко визначену роль: Ірина відповідала за зв’язки з інвесторами, Віка — за управління персоналом, Аврора взяла на себе фінансову частину, а Адель виступала в ролі генерального директора, який завершував презентацію.

 — Давайте ще раз програємо відповіді на запитання, — запропонувала Аврора, переглядаючи свої нотатки. — Я точно впевнена в цифрах, але боюся, що можуть запитати щось про нашу кадрову стратегію.

 — Не хвилюйся, — підморгнула Віка. — Якщо що, я імпровізуватиму.

 Дівчата доповнили одна одну впевненими відповідями, і до моменту виступу їхня синхронність і впевненість були на максимумі. На презентації усе пройшло бездоганно. Адель трималася впевнено, вміло підсумувала всі частини доповіді й відповіла на кілька складних питань від викладача, викликавши у нього щире схвалення. Їхня команда заслужено отримала найвищий бал. Однак групу здивувала та зацікавила зовсім інша новина. Хлопці, яким дівчата напередодні намагалися допомогти з матеріалами, навіть не з’явилися на занятті. Новина про те, що Івана з Павлом відрахували, швидко поширилася серед студентів.

 — Їх відрахували? — здивовано перепитала Ірина, почувши це вже на виході з аудиторії.

 — Схоже на те, — кивнула Віка. — Чесно кажучи, не дивно. Вони, здається, навіть не намагалися нічого зробити самі.

 — Просто не зрозуміло, навіщо вони нас просили допомогти, якщо потім навіть не прийшли, — тихо додала Адель.

 Аврора тільки знизала плечима:

 — Головне, що ми зробили все, що могли. А їхній вибір — уже не наша відповідальність.

 Дівчата обмінялися поглядами. Ситуація залишила змішані почуття: з одного боку, вони виконали свою частину роботи бездоганно, але з іншого — даремно

витрачений час на допомогу тим, хто нею навіть не спробував скористатися, викликав легке розчарування.

 — У будь-якому разі, ми молодці, — підсумувала Ірина, розправляючи плечі.

 — Тепер можна трохи відпочити.

 — Ну, тільки трохи, — жартома нагадала Аврора, поправляючи золотисте волосся. — У нас попереду ще інші проєкти.

 Адель усміхнулася, слухаючи, як дівчата почали жваво обговорювати плани на вихідні. Але десь у глибині душі її не полишало дивне відчуття, ніби історія з Іваном і Павлом мала якісь приховані деталі, які вона поки не розуміла. Дівчина розповіла подрузі, що сталося в неї вдома, і те, що їй тимчасово доведеться пожити в сусідки.

 — Оце так пощастило пані Наталі. Якщо що, можу допомогти тобі з речами, — запропонувала Аврора.

 — Дуже дякую, але не так уже багато у мене речей, сама з легкістю впораюся. Завтра ж субота, давай краще куди-небудь сходимо.

 — Ок, давай. До речі, чула, що зараз в кіно показують одну романтичну

комедію. Як же ж там? — Аврора замислилася, намагаючись згадати назву. — Чорт, забула як зветься. Але давно хотіла подивитися!

 — Ну, в кіно, так в кіно. На місці розберемося з назвою, — посміхнулася Адель.

 — Ура! — щиро зраділа подруга.

 Того ж вечора, після навчального дня, Адель зібрала свої речі. Їй вистачило лише однієї валізи, яка легко вмістила всі необхідні предмети. Вона підійшла до будинку навпроти. Трохи лячно було від однієї думки жити у сусідки, але вибору, на жаль, не було. Подув холодний вітер, і по шкірі дівчини ніби мурашки пробігли.

 — Брр-р, — здригнулася Адель.

 Тітка Зіна тепло зустріла гостю у дверях.

 — Заходь, заходь, моя дорогенька, не мерзни. Ох і вітер піднявся. Зараз поставимо чайник, зігріємося. Хвилиночку, зараз повернуся, — попрямувала до кухні господиня. — Я вже підготувала для тебе гостьову кімнату, — повертаючись до юної гості, повідомила вона. — Ходімо покажу. Усього в будинку три кімнати — то зала, — вказала вона прямо на кінець коридору. — Ось гостьова, — майже напроти вхідних дверей. Далі по коридору були сходи нагору. За ними маленький коридорчик, у якому було ще двоє дверей, одна з яких вела до ванної, а друга — відповідно до туалету. — Моя кімната знаходиться на другому поверсі. Не хочу тебе образити, та одразу попереджу: я зовсім не люблю, коли хтось заходить до моєї спальні, тому вона завжди замкнена на ключ. А так, у цілому, будинок весь до твоїх послуг, почувайся як удома.

 Адель ніби побувала на музейній міні-екскурсії. Скрізь картини з різьбленими золотими рамами, стародавня велика ваза стояла з високими квітами біля прихожої. Цокання старовинного годинника, тихе і розмірене, наповнювало прихожу відчуттям спокою, наче час тут сповільнював свій хід.

Загалом весь інтер’єр будинку дуже нагадував венеціанський стиль.

 Неймовірним здавалося те, наскільки все бездоганне. Складалося враження, що в будинку взагалі ніхто ніколи не жив. Навіть повітря всередині відчувалося з нотками щойно обробленої деревини та ароматними чайними травами, які акуратно були пофасовані та складені на кухні.

 Адель захоплювала атмосфера будинку, і водночас було не зовсім затишно через відчуття музейності навколо.