1. Переїзд та знайомство з сусідкою

 Був теплий останній день літа. Навколо скрізь було чути мелодійний спів пташок, який приємно контрастував із шумом великого міста. Адель йшла вузенькою заквітчаною вулицею до будинку своєї двоюрідної тітки Наталі, тримаючи в руці невелику валізу. Сонячні промені ніжно торкалися її обличчя, а легкий вітерець грався пасмами каштанового волосся. Її серце билося трохи швидше, ніж зазвичай — вона відчувала щось невловиме, очікування нового початку.

 Дівчина зупинилася перед старим, але таким рідним і затишним будинком із терасою, вкритою барвистими квітами, як і в більшості будинків на цій вулиці. Серце забилося швидше від спогадів: Адель із родиною хоча б раз на рік навідувалися до маминої сестри та влаштовували теплі сімейні посиденьки. Заодно можна було прогулятися містом і насолодитися хвилюючими морськими пейзажами. Минулого літа вони були тут востаннє. А тепер дівчина планувала залишитися тут на кілька років, протягом яких вона навчатиметься.

 Не встигла вона натиснути на дзвінок, як двері різко відчинилися, і перед нею з’явилася щаслива господиня.

 — Адель, рідненька моя! Як я рада, що ти приїхала! Як же давно ми не бачилися! — вигукнула тітка, обіймаючи її так міцно, що дівчина ледь утримала валізу.

 Адель посміхнулася, щойно хотіла відповісти, але не встигла й рота відкрити, як Наталія поспіхом продовжила:

 — Вибач, мені конче потрібно піти у справах. Я підготувала тобі кімнату на другому поверсі. Розташовуйся, почувайся як удома! Я скоро буду! — на ходу вигукувала мамина сестра. І, не чекаючи відповіді, вона зникла за рогом, залишивши розгублену Адель саму.

 — Певно, сталося щось невідкладне, — зітхнула дівчина й піднялася поскрипуючими сходами на другий поверх. Кімната, як і завжди, була просторою й світлою. Велике ліжко біля вікна, письмовий стіл, старенька шафа, книжкові полиці й найголовніше — тераса з видом на сад. А ще звідси можна було побачити морську далечінь і насолодитися свіжим повітрям, що збагачувалося ароматом квітів, які росли довкола. Усе тут дихало спокоєм. Вона вийшла на терасу, заплющила очі, тішачись сонячними променями, які зігрівали її серце та наповнювали душу гармонією.

 Раптом пролунав дзвінок у двері. Адель здригнулася.

Хто б це міг бути? Може, тітонька повернулася, а ключа забула? — подумала вона, швидко спускаючись сходами й зазираючи у вічко.

 На порозі стояла літня жінка з доброзичливою посмішкою. Дівчина відчинила двері.

 — Доброго дня.

 — Доброго дня, дитинко. Я ваша сусідка, мене звуть Зіна. Чи не могла б ти покликати Наталю?

 — Ні, вона щойно пішла по справах, — трохи розгублено відповіла Адель.

 — Ой, як шкода. Що ж тепер робити? — занепокоїлася гостя. — Справа в тому, що я зазвичай лишаю в неї запасний ключ від свого будинку. Він має висіти на вішаку біля дверей — такий невеликий, із синьою підвіскою у вигляді змії. Можеш поглянути, будь ласка, а то я десь не можу знайти свого ключа?

 Адель швидко кинула оком на вішак, але жодного ключа там не виявилося. Та й взагалі той був абсолютно порожній.

 — Вибачте, тут немає вашого ключа. Можливо, Наталя його де-небудь переклала? — припустила дівчина. Вона спробувала зателефонувати тітці, але безрезультатно — слухавку ніхто не взяв. — Хмм, певно, дуже зайнята, — сказала Адель, глянувши на сусідку, яказдавалася у розпачі. — Можу запропонувати вам зачекати її у вітальні. Я заварю чаю. — Зжалилася над старенькою дівчина.

 — Ой, дякую, сонечко. Що б я без тебе робила, — радо прийняла пропозицію бабуся.

 Пані Зіна допомогла новій сусідці знайти чай та заварити його, а потім, ніби передбачивши можливість чаювання, дістала зі своєї сумочки пакунок свіжого пісочного печива й поклала на стіл.

 — Як же тебе звуть, дитинко? — запитала жінка, обережно перемішуючи ложечкою свій запашний фруктовий чай.

 — О, перепрошую, я навіть не представилася! Мене звуть Адель, я племінниця тітки Наталі.

 — Адель… — замислено повторила сусідка. — Досить незвичне маєш ім’я.

 Дівчина мило посміхнулася у відповідь:

 — Так, мама завжди казала, що я особлива, тому й дала мені таке незвичне ім’я.

 — Для кожної матері її дитинка є особливою. У цьому немає нічого дивного, — відповіла пані Зіна, поглядаючи на дівчину так, ніби намагалася щось у ній розгледіти. Від чого юній співрозмовниці стало трохи не по собі.

 Розмова поступово переходила до розповідей. Адель поділилася своїми враженнями про життя в Чорноріччі та своїми планами на майбутнє. Пані Зіна, у свою чергу, розповіла кілька історій із власної молодості, додаючи їхньому діалогу легкості й тепла.

 — Завтра ж твій перший день в університеті, — констатувала старенька, коли чашки вже були порожні. — Ти готова знову гризти граніт науки?

 — Звісно, готова, — усміхнулася Адель. — Та все ж трохи хвилююся, сподіваюся знайти нових друзів. І маю на меті отримати червоний диплом.

 — У тебе все вийде, я навіть у цьому не сумніваюся, — підбадьорила її сусідка.

 Раптом дівчина почула якийсь шум біля вхідних дверей, ніби щось впало. Вона рефлекторно повернула голову й, примружившись, помітила синій відблиск під тумбочкою поруч із вішаком.