Глава 7

В гуртожитку, на першому поверсі, Морану зустрів просторий хол: в ньому було багато диванчиків та столиків, різноманітні рослини в горщиках та фіранки в синьо-блакитний горох, дівчина аж глянула на знак абітурієнта, що тітка причепила їй на лацкан куртки, угу, так і є, символ магії та ілюзій. В дві сторони з холу підіймались сходи на верхні поверхи, під ними помітно було арки в бічні коридорчики, над однією висів надпис - службові приміщення, над іншою - адміністрація; по центру між ними, на стіні, висіла порожня дошка, така ж як і в навчальному корпусі.

Завернувши в коридор адміністрації, Морана знайшла двері з надписом "Комендант", склала свої згортки та сумки на підлогу біля стіни, і постукала.

- Так, заходьте вже, - прокричали з-за дверей.

В приміщенні було важко визначити стилістику та тип меблювання, все було завалено коробками, рулонами з тканиною та плівкою, інструментами і ще багато чим; серед всієї цієї мішанини з речей та папок з документами, за чистою частиною масивного столу сидів старий гоблін, з рідким сивим волоссям, зморшкуватою шкірою та окулярами на носі, він щось акуратно записував в велику книгу-журнал.

- Вітаю Вас, мене звати Морана, я по розпорядженню директора Тордона, на заселення, ось, - дівчина протягнула наказ архимагістра, який той сказав передати особисто коменданту.

- Так, так, вітаю… сідай, якщо знайдеш де, - гоблін забрав аркуш в дівчини і махнув рукою в сторону завалів, Морана глянула на це все і вирішила постояти, а то візьме вона он той стілець, а на нього згорток опирається, а вище три коробки непомітно, низом своєї піраміди, зачеплені за цей рулон, а там ще якісь палиці..., і як завалиться все це на неї і коменданта... ні, ні, краще дійсно постояти.

- Так...угу...добре, - пробубнів собі під носа гоблін, - зараз візьмеш ключ і піднімешся по лівих сходах на третій поверх, твоя кімната 231, біля дверей приклади ключ до номера і коли той перестане мерехтіти - заходь, все необхідне для проживання вже в кімнаті, якщо щось буде потрібно - зайдеш до мене завтра. Питання?

- Та поки наче все зрозуміло, - відповіла дівчина, - а чому аж 231 номер кімнати, невже їх тут так багато?

- Та ні, наш гуртожиток номер два - це перше число, поверх третій - це друге, а останнє - номер кімнати на поверсі. Цей гуртожиток для бойовиків та темних чаклунів, ліве крило для дівчат, праве - для хлопців, після півночі в гості бігати не можна, в кімнатах підтримувати чистоту, на поверхах є чергування, графік вивішується з номерами кімнат на інформаційній дошці в холі, що знайдеш по центру свого поверху, якщо захочеться щось приготувати - в кінці на поверсі є простора кухня, навпроти коридорчик-відгалуження, що веде до вбиральнь та душових кімнат, - повідомив комендант і передав Морані ключ з невеличкою підвіскою-пластинкою, на якій був номер 231.

- Дякую, гарного вечора, - забираючи ключі, кивнула дівчина і вийшла в коридор.

Піднявшись добротними сходами на третій поверх, Морана одразу побачила свою кімнату, навколо всіх дверей було нанесено такі ж чорні орнаменти, як і в центральному корпусі, на вулиці навколо вікон здається також, але вона не роздивлялась їх прощаючись з тіткою.

Дівчина зітхнула, тепер починається нове життя, потрібно зібратись і намагатись пристосуватись до змін.

Морана приклала ключ до номера кімнати і він засвітився, коли мерехтіння закінчилось - двері відчинились і вона зайшла всередину.

Простора кімната була майже порожньою без речей: по центру велике вікно з фіранками, в той самий синьо-блакитний горох, під ним два письмових столи, з шухлядами та одним більш високим відділенням, біля кожного стояв стілець, під стіною по одному ліжку, значить у неї буде сусідка. На краю столів стояли кристали, біля ліжка тумби для дрібних речей та полички для книжок над ними, за тумбами по одній просторій шафі, що тягнулись до стіни, в якій був вихід в коридор, за однією з них, під стіною, дівчина побачила віника, а за іншою - якусь дошку, на дверях висіло дзеркало, жорстко прикріплене, так що навіть не колихнулось коли Морана зачиняла двері.

Обравши собі ліжко по ліву руку, дівчина почала розбирати речі, її приємно здивувало, знайдене внизу в шафі, невеличке відділення-ящик, на дверцях якого було намальовано сніжинку, коли Морана відкрила його, то побачила три полички з білими кристалами, по два на кожній, в яких мерехтіли блакитні іскри, вона відчула, що повітря там холодне, значить для довгого зберігання продуктів. Поруч в схожому ящичку знайшовся посуд. На ліжку лежав матрац з подушкою, а в кутку склали тепле шерстяне покривало в коричнево-чорну клітинку та чисту білосніжну білизну.

В кімнаті ставало все темніше, вдома вони користувались свічками або лампою на маслі, але тут такого не було.

- Як же ж запалити світло?, - запитала сама в себе дівчина, і над нею на стелі засвітились кристали, що висіли гроном по центру.

- О, а якщо так, - зраділа Морана і голосно завершила фразу, - загасити світло. І кристали перестали світитись.

Дівчина підійшла до столу і знову повторила команду, сподіваючись, що самотній кристал працює за тим ж принципом, але знову засвітилась друза на стелі. Зітхнувши дівчина торкнулась рукою свого кристала на столику, розмірковуючи над тим, яку команду потрібно давати йому, чи можливо він для чогось іншого. Під час прямого контакту в середині кристалу загорівся жовтий вогник, зрадівши Морана почала експериментувати, в результаті чого зрозуміла, що погасити, як і запалити, світло, можна просто торкнувшись поверхні кристалу, а інтенсивність освітлення залежить від тривалості дотику.

Розібравши речі, Морана вийшла в коридор, номер знову замиготів. Вздовж коридору, на стінах, висіли кристали, з яких лилось м'яке жовте світло. Далі по коридору знайшовся невеличкий хол з диванчиками, столиками та рослинами, як і на першому поверсі, і тут на стіні висіла порожня інформаційна дошка, лише в зменшеному вигляді. Поки йшла до кухні, дівчина зрозуміла, що там хтось є, оскільки з приміщення все розбірливіше лунали звуки шкварчання, стукіт та чиєсь мугикання.