Глава 30. Щит долі. Частина 2.

 - Так, - встав, потираючи боки, Януарій, коли ми всі впали з його спини в знайомій кімнаті коло каміна.  - Пом'яли ви мене трохи...

 - На щиті, он, дивись, зазубрина яка, - тицьнув йому під ніс Щит Долі Лей Дукей.  - Уяви, якщо б кому по голові!  Молодець, однорогий, вчасно встиг прикрити всіх.

 - Еге ж, - русалка обтрушувала пом'яте плаття.  - Погуляли.

А я дивилася на вогонь у каміні, ворушила кочергою вогкуваті дрова, і раділа, що можу, нарешті, нормально бачити.  Принц Ночі, як тільки ми повернулися в Чорний Замок, в першу чергу відновив нам зір.  Тільки тоді розумієш цінність того, що маєш, коли втрачаєш це.  Хіба ми часто радіємо з того, що наділені величезним даром вищих сил - бачити.  Бачити небо, ясне і чисте, з ластівками, пірнаючими вниз майже до самої землі, бачити ромашку, по якій скочується сльоза роси, бачити трохи шорстку стіну, по якій повзе сонечко, бачити граючих на асфальті рудих кошлатих цуценят... Це що, вже ностальгія  по Землі?

Я обернулася.  Принц Ночі любовно гладив долонею Щит Долі, відмічений в останньому бою подряпиною.  Цікаво, він, справді, змінює долі?  Уна копирсалася в квітковому горщику, обриваючи засохлі листочки.  Януарій лежав на килимі, схиливши на крісло темного свою голову з розсипаними по спині світлими пасмами волосся...  Світлими?  Чому світлими?  Адже він після того, як виніс мене з океану бурхливих енергій Всесвіту, почорнів весь!  А тепер у нього знову світла шкіра, волосся...

 - Яне, що з тобою?

 - А що?  - підняв голову людина-єдиноріг.

 - Ти ж весь світлий!

 - Це так подіяв на Яна потік магічного світу, створений моїм старшим братом, - відповів за нього Лей.

 - Ого! Виходить, і від Вея Дукея користь якась вийшла?

 - Виходить, що так, - кивнув принц.

 - Ну, а ти тепер задоволений і щасливий, всі символи влади у тебе, можеш заявляти про свої права і знову ставати володарем над аморфними темними, так?

 - Так, - він ніби не розумів, до чого я веду.

 - Значить, ти повинен виконати свою обіцянку і відпустити нас!  І якщо ти скажеш, що у твоєї бабусі хтось вкрав окуляри, і я повинна терміново відшукати їх на супутнику Марса, то я... то я... - я стиснула кулачки, придумуючи, що я зроблю в такому випадку зі своїм «хазяїном»...

 - Охолонь, Світлотінь, я вас і не тримаю.  Я темний, але чесний.  І ти, дійсно, дуже допомогла мені.  І твої друзі теж.  Урочисто оголошую вам усім подяку і дарую повну свободу.  Ти задоволена?

 - Так.  А чому ми тоді до сих пір тут?

 - Просто я хотів з нагоди щасливого повернення символів влади влаштувати невеличке свято.  Відзначити, так би мовити...

 - Ні!  - Не знаю, чому, але нахлинула на мене така туга по дому...

А якщо додому все одно не можна, то хоч в академію, але не хочу я залишатися тут ні секундою довше.

 - Януаріє!  Ми йдемо!  - обернулася я до однорогого.

 - Сень, правда, чому б нам і не залишитися на свято?  День туди, день сюди нічого вже не змінить.

 - Уно?

 - А що? Давайте відсвяткуємо, я згодна, а до академії встигнемо, нікуди вона не дінетья, Сень, а?

У мене очі на лоб полізли, їм що, в полоні сподобалося, чи що?  Не треба мені ніяких акцій милосердя від колишніх рабовласників.  Я, що, повинна все забути і вважати останній місяць свого життя приємною пригодою?  А смерч, який забрав мене за тридев'ять земель?  А поцілунок безпорадної,  прикутої до стіни дівчини?  А камера тортур?  А шантаж?  А втеча від аморфних темних?  А океан вселенських енергій?  До сих пір мене трясе.  А наручники з ланцюгом?  Так, до речі, браслет на моєму зап'ясті так досі і не знято.

 - Принц, якщо я абсолютно вільна, чому на моїй руці досі знаходиться цей браслет?  А ну зніми його негайно!

 - А він тобі заважає?

 - Що-о?  Не в цьому справа!  Знімай браслет!

 - Не можу.

 - Чому?!

 - Чому?  Та тому, що це заклинання зняти неможливо, дівчинко.