Глава 28. Перешкоди. Частина .2.

Два брудно білих пса сиділи, стомлено похнюпившись, над купою добре обгризених кісток, копит і черепів, точніше, двох великих черепів з великими зубами.  Розміром собачки були з однорічних бичків, а животи взагалі без коментарів, круглі, відвислі, просто жахливі.  Один з них ліниво копирсався дрібною кісточкою в зубах, другий тупо споглядав купу останків.

 - Лей, - штовхнула я мага ліктем в бік.  - Тобі не здається, що це наші коні?

 - Ті два величезних пса?  - уточнив принц.

 - Ні.  Та купа кісток.

 - Здається.

Пси помітили, що ми прокинулися, але навіть не зволили встати.  Перший тільки викинув кісточку, якою копирсався в зубах, і повернув голову в нашу сторону.  Другий голосно відригнув.

 - Вибачте, - пробурмотів він.

Вони ще й розмовляють!

 - Доброго ранку!  - привітно звісив язика перший.

 - Доброго?!  - обурилася я.  - Ви зжерли наших коней, та ще й бажаєте нам доброго ранку?!

 - А це були ваші коні?

 - А чиї ж ще?!

 - Вибачте, на них не написано.

 - Але це ж не дикий табун!  Коні були прив'язані до дерев!  Ми, господарі, спимо поруч!  Ви що, не зрозуміли, що вони наші?!

Перший пес знизав плечима.

 - А мене, взагалі-то, цікавить таке питання, - вставив маг.  - Яким чином ви примудрилися з'їсти коней так, що вони при цьому не видали жодного звуку, і ми, сплячі поруч, навіть нічого не почули?

 - Ми їх, та й вас, загіпнотизували, - відповів другий.

 - Що-о !!!

Думка про те, що хтось зміг нас, і навіть могутнього мага, спокійненько загіпнотизувати, та так, що ми заснули мертвим сном, викликала в мене  шок.  Як вони хоч нас не зжерли, поки ми були в безпорадному стані?

 - Бачте, - почав пояснювати один з псів, - в цьому світі, як ви знаєте, зародилися тільки розумні види, а розумних істот споживати не можна.  І привезених тварин не так вже й багато, тому роздобути їжу - справжня проблема.  Ми так зраділи, коли побачили цих коней, що навіть не встигли задуматися, чи є у них господарі.  А вас ми навіть не чіпали, бо ви належите до розумних видів.

 - Хоча пахнете ви дуже навіть приємно, смачно, можна сказати, - потягнув носом інший.  - Особливо цей, копитоногий.  Люблю копитоногих.

 - Тільки їсти розумних не можна.  Табу, - штовхнув його плечем перший.

Хоч це радує, а то ось так заснув би, потім прокинувся - а тебе вже з'їли.  Тьху ти!

 - Куди б ви ще нас їли, - хмикнув Лей.  - Я і так дивуюся, що кожен з вас уклав  цілого коня!

 - А ми навіть посперечалися, - посміхнувся один з псів.  - Дук говорив, що не укладемо.

 - Уклали, - відгукнувся Дук.  - Нук виграв.  Але, зізнаюся чесно, уклали насилу.

 - З великими труднощами, - погодився Нук і знову відригнув.  - Вибачте.

 - Ви знаєте, дорогі, - не витрималась я.  - Коні теж тварини зовсім навіть не дурні.  Як можна було їх з'їсти?!

 - Коні знаходяться на нижчому щаблі розвитку.  Вони не вміють говорити.

 - Тільки й того, що не вміють говорити!  Але, повірте мені, вони дуже розумні і тямущі!

 - Віримо, - дружно кивнули пси.

  - Адже вони хотіли жити!

 - А ми хотіли їсти, - сказав Нук.

 - До того ж, звідки ви знаєте, що вони були проти того, щоб стати вечерею.  Вони нам про це не сказали.

 - Як вони могли вам сказати, якщо ви їх загіпнотизували?

 - Вони не могли сказати тому, що не вміють говорити, а не тому, що ми їх загіпнотизували.

 - Але якби ви їх не загіпнотизували, вони могли б кричати і вириватися!

 - Кричати і вириватися вони стали б навіть в тому випадку, якщо б хотіли, щоб їх з'їли, бо це боляче, - дивлячись на нас, як на недорозвинених, пояснив Дук.

 - Вони, напевно, хотіли, щоб їх з'їли, - додав Нук.  - А загіпнотизували ми їх, щоб їм не було боляче.  Ми - гуманісти.

 - Гуманісти?

 - Якби конячки сказали, що вони проти, ми б їх навіть не чіпали.  Тепер вам зрозуміло, що саме мова піднімає істот до статусу розумних?

Хм, поговориш з ними.

 - А вас тут багато, таких?  - запитав маг.

 - Тут нас двоє, я і брат, - відповів Дук.

 - А крім вас ще є й інші?

 - Тут більше нікого немає, - озирнувся Нук.  - Тільки брат і я.

Так, розмовляти з ними марно.

 - А що ж нам тепер робити?  - запитала Уна.  - Ми ж розраховували на коней, а пішки йти так довго...

 - Так, недобре вийшло, - зітхнув Дук.  - Ми б вас підвезли, якщо вже винні в тому, що ви залишилися без транспорту, але, вибачте, мені після такої пізньої та ситної вечері доведеться відлежуватися дня два, не менше, - він кивнув на свій набитий по зав'язку живіт.