Глава 24. Знову в дорогу. Частина 2.

Можна подумати, я змогла заснути після того, як мені наділи на руку це...  це...  неподобство.  Самовпевнений ідіот!  Він думає, зробив краще?  Так я ж тепер всю дорогу буду не про Щит Долі думати, а про те, щоб не відстати від свого, так би мовити, господаря, щоб його...  Я прокрутилась більшу частину ночі і забулася під самий ранок неспокійним нервовим сном, який не приніс ні відпочинку,  ні задоволення.  А на світанку мене прийшла будити Уна.  Побачивши мої червоні очі і підпухле обличчя, вона почала мене втішати:

 - Сень, не смій так нервувати!  На тобі лиця немає!  Звичайно, приємного мало.  Але, якщо ми не можемо нічого змінити, слід розслабитися і прийняти все, як є.  Просто намагайся не відходити від принца ні на крок.  Тобі що, гірше?  Нехай він тебе захищає, нехай про тебе думає.  Ти ж йому потрібна, як повітря.  Без тебе він щит не здобуде, факт.

Зітхнувши, я визнала, що подруга права, і вирішила викинути з голови переживання, щоб повноцінно насолодитися майбутньою подорожжю на Світлий Материк.

Лей приготував для нас похідний одяг і все, необхідне для подорожі.  Тільки я збиралася отримати в дорогу який-небудь меч, але принц дозволив взяти нам тільки ножі, та й ті велів заховати в халяви чобіт, щоб місцеві світлі не запідозрили нас в плануванні терористичних актів.  Сам же він озброївся здобутим мною Мечем Сили, але зменшив його до розмірів кинджала і теж засунув за халяву.

Ми вийшли із замку, а біля причалу вже чекав невеликий рибальський баркас.  Я зраділа морю і сонечку, які не бачила вже стільки часу, але задоволення від круїзу була, практично, позбавлена.  Як і обіцяв Принц Ночі, кораблик, ледь відпливши від чорного скелястого берега, пірнув в просторову діру, та так і «подорожував», заплутуючи маршрут, поки дістався до точки, наміченої Дукеєм.  Чесне слово, я прекрасно переношу морські подорожі, але ці нескінченні скачки через телепорти мене реально замучили, і я була у нестямі від щастя, побачивши перед собою високий скелястий берег.

 - І чому ми не вийшли в звичайному порту, як нормальні люди?  - обурено оглядала я околиці.

Ні, бухта тут була, майже непомітна з боку моря.  Але далі нам довелося підніматися вузькими, мов вужі, стежками по крутій скелі вгору.  Помітно, що люди тут бувають, але не часто.  Швидше за все, контрабандисти.  Уявляю, як важко тут Яну.

Але, на мій подив, однорогий спритно рухався по скелястій доріжці, наче все життя тільки цим і займався.  Принц теж без всяких зусиль підкоряв висоту.  І тільки ми з русалкою мало не повзли, хватаючись то за валуни, то за пучки високої трави, що вибивалася з щілин між каменів.

 - І довго нам ще?.. - Я намагалася не відстати від Дукея, що маячив попереду.  Він з метою маскування змінив свій чорний наряд на дорожній одяг світлого бежевого кольору і тепер не дуже був схожий на грізного володаря темних.  Тільки вираз обличчя залишався такий же, гордовитий і суворий.

 - А хіба ти не любиш лазити по горах?  - запитала русалка, яка піднімалася слідом за мною.  - Я в горах перший раз - і в повному захваті!

 - Люблю, - відповіла я подрузі.  - Тільки я люблю робити це добровільно, а не коли мене змушують.  Під дулом пістолета навіть морозиво не в солодкість.  - Дукей, не поспішай!

І все ж, коли ми дісталися до вершини гори, я була вражена прекрасним видом і неприборканою дикою природою.  Дерева самих хитромудрих форм сплітали своє гілля.  Невибаглива лоза тяглася вгору, обплітаючи все на своєму шляху.  Гнучкі ліани спускали з вершин дерев свої довгі батоги.  Зелений рай.  Справжній зелений рай.

Не встигнувши помилуватися видом моря, що відкривався з вершини, я поспішила за Дукеєм, який рвонув вперед.

 - Гей, принце!  Ти, дивись, сам не віддаляйся від мене, я за тобою бігти не маю наміру.  Он, ноги які довгі.  Слухай, а якщо я в кущі захочу, як мені сто метрів відрахувати?  Ти б мені хоч рулетку дав.  Буду ходити і міряти... Ой, а якщо ближче ста метрів кущів не знайдеться?  Що мені тоді робити?

 - Менше базікати!  - осадив мене Принц Ночі, дивлячись як на божевільну.

 - Добре, буду менше базікати, - Я намагалася йти слід у слід, хіба мало в цих джунглях на кого можна натрапити.  - Тільки ось скажи... Мене цікавить таке питання... Як би правильно оформити думку... Ти сказав, що, якщо я відійду більше, ніж на сто метрів, то загину, так?  А як саме?  Я ж повинна знати...

 - А ти спробуй!  - різко розвернувся на ходу Лей.

Я зупинилася, задумливо чухаючи руку під сталевим браслетом.

 - Навіщо ти так?  - осудливо відгукнулася Уна.  - Зрозумій, як вона зараз себе відчуває...

 - Як і повинна відчувати себе рабиня, що йде за своїм господарем, - відрізав Дукей.

Більше я до принца не приставала.  Вдавала, що немає його в моєму житті.  Милувалася навколишніми пейзажами, шикарною тропічною природою.  Шепотілася з Уною та Яном, тицяючи пальцями то в дивовижну квітку, то в пролітаючого повз метелика.

 - Так, до речі, звідки тут метелики?  Ти ж казав, Лей, що на Титані існують тільки розумні види життя?

 - Я говорив, що на Титані зародилися тільки розумні форми, але світлі активно завозять на свій материк найрізноманітніші види фауни з найрізноманітніших місць.  Так що зустріти тут можна кого тільки завгодно.

 - Угу, - буркнула я і мало не влетіла в спину принца, який несподівано зупинився.