Глава 22. Аурора. Частина 2.

Скільки часу я була в відключці, боюся, не скаже ніхто.  Але організм людини і навіть такої нелюді, як я, володіє чудовою здатністю відновлюватися.  І я, пройшовши вогонь і воду, і попрощавшись з усіма почуттями і відчуттями, властивими живій істоті, в один прекрасний момент зрозуміла, що дуже хочу їсти.  А значить, все-таки жива і, більш-менш, при здоров'ї.  Я ворухнула запікшимися губами, і раптом щось тверде і холодне торкнулося їх, проливаючи як в рот, так і повз нього життєдайну вологу.  Закашлялася, не встигаючи ковтати, і відкрила очі.  Я у величезній печері і жінка, схилившись, напуває мене водою.  За нею п'ять чоловічих фігур.  Просто дивляться на мене, як на дивовижного звіра.  Все б добре, тільки відчула я себе, немов карлик в країні велетнів.  Мої рятівники були стрункі, красиві, ідеально складені, але метрів шести зросту.  Титани?

Жінка посміхнулася і обернулася до стоячих за нею чоловіків:

 - Вона прокинулася!

Так, я прокинулась і, як мені здається, в безпеці, інакше не намагалися б привести мене до тями, і я навіть починаю щось згадувати.

 - Ти хто?  - запитує привітно жінка.

О, їхні питання допоможуть мені згадати все, а то поки лише уривки минулого метушаться в мозку, намагаючись укластися, як годиться.

 - Я - Світлотінь.

 - Ти ж не людина, так?

 - Не людина.

 - А хто?  Ніяк не вдається зрозуміти...

 - Дочка ангела і демониці, - інстинктивно розумію, що брехати цим істотам не варто.

 - Тоді зрозуміло...  Жодній людині не довелося досі тут вижити.  Та й те, що ти жива і неушкоджена - диво.  Що привело тебе сюди?  Хіба ти не знала, що з Аурори не повертаються?

 - Знала.

 - Тоді навіщо ти прийшла?

 - Я шукаю меч із місячним серпом на вершині рукояті.

Титани перезирнулися.

 - Є такий меч, - сказав один з них.  - Не дуже давно він з'явився в Джерелі.

 - Де?

 - Поясни їй, - звернувся чоловік до жінки.

 - Це не зовсім точна назва, - почала вона.  - Вся Аурора є місцем, де вільно гуляють Вселенські енергії.  Це потоки такої сили і могутності, що винести їх неможливо.  Ми, титани, не знали про це, коли вирішили пристосувати вимір для свого життя.  Ми намагалися використовувати цю силу, адаптувати її... Виявилось, що це неможливо.  І ми не могли вирватися звідси.  І не могли залишитися.  Єдине, що нам вдалося, це захистити частину простору, де можна було б існувати.  І це було непросто.  Нас було сто двадцять шість.  У живих залишилося шестеро... Ми відгородилися від Джерела вогнем і водою, накрили частину простору куполом, але самі застрягли тут, напевно, назавжди.  Якщо, звичайно, сила не вирветься і не поглине нас в один прекрасний момент.  Ми в мишоловці, дівчинко.

 - Це жахливо!

 - Та ні, ми звикли.  Ми прожили тут вже стільки часу.  І якщо одного разу все закінчиться, нам нема про що буде шкодувати.  А тепер з нами будеш жити ти...

Я твердо похитала головою.

 - Ні.  Я піду шукати Меч Сили.

 - Дурненька, - в голосі титаніди зазвучала ніжність і жалість.  - Прийми, як факт, що про минуле доведеться забути.  Нікого і нічого більше для тебе не існує.  Дякуй богів, що залишилася жива.

 - Я піду шукати меч.

 - Ти не зрозуміла?  Меч там, за ковпаком, в океані чистої енергії.  Там не зможе вижити ні титан, ні людина.

 - Я не людина.

 - Все одно.  Ти навіть не уявляєш собі цієї сили.

 - Я піду.

 - Ти зовсім не слухала мене, Світлотінь!

Я підвелася на лікті:

 - Куди я повинна йти, щоб дістатися до меча з місячним серпом на рукояті?

 - Як ти збираєшся йти?  Навіть не кажучи про те, що будь-яка жива істота буде знищена в той самий момент, як тільки доторкнеться до цих неконтрольованих вібрацій Всесвіту, як ти збираєшся йти?  Там немає ні тверді, ні води.  Там... океан... чистої... енергії... Розумієш?

Я перевела погляд на титанів.  Вони енергійно закивали, намагаючись довести мені очевидне: це неможливо, тому що це неможливо ніколи.

Я встала, похитуючись.  Обхопила руками голову.  Меч Сили, справжній меч Принца Ночі поруч.  Зовсім поруч!  А я не можу нічого зробити?  Ні-чо-го!

Я закрила очі руками.  Титани з жалем дивилися на мене, як дивляться дорослі на нетямуще дитинча.  А я?  Я була тим дитинчам, яке тягне ручки до нічного неба, сподіваючись дістатися Місяця...

З кожного положення є, як мінімум, три виходи.  І як можна вийти з мого становища?  Залишитися на Аурорі з титанами, розділяючи вічність?  А Уна і Ян загинуть в катівнях Принца Ночі, марно очікуючи повернення нелюдської істоти по імені Світлотінь.

Використовуючи поштову дощечку, викликати однорогого, щоб він забрав мене... Куди?  Кудись далеко-далеко, де Лей Дукей нас ніколи не знайде.  Або не далеко.  Навіщо далеко?  Мене завжди будуть раді бачити і на Венері-Торг, і на Амор Венус.  Бо моєму викрадачеві шлях сюди закритий.  А Уна?  Вона розплатиться своїм життям за наші.