Глава 22. Аурора. Частина 1.

Я повільно розкусила таблетку і прошепотіла: «Аурора...»

І це був мій власний вибір.  Правильний він чи ні?  Час покаже.  Що чекає мене попереду, в цьому закритому вимірі, звідки ніхто не повертався?  Чи зможу я відшукати тут Меч Сили Принца?

Я очікувала чого завгодно, тільки не цього!  Матеріалізувалася у воді, гірко-солоній, їдкій.  Заборсалася в жаху.  Потім раптом згадала, що плавати я вмію, змахнула широко руками, повисла.  Тільки жах ще сильніше стиснув моє маленьке серце.  Адже я навіть не знаю, де дно!  Де поверхня?  Куди плисти?  На скільки мені вистачить повітря?

Очі поступово адаптувалися до темряви, хоч різали і щипали.  Напевно, це море або океан, вода солоніша, ніж у Чорному морі чи, навіть, у Середземному.  З одного боку, здавалося, було трохи більше світла.  Значить, верх - там.  І я попливла в той бік.  Можливо, я навіть допливла б, але легені почали розриватися, в очах потемніло, в голові запаморочилося, боляче застукала кров у скронях, немов намагаючись вирватися з полону тіла.  Ще кілька потужних помахів руками - і я не витримала.  Судорожно втягнула в себе солону воду, прощаючись з легенями, з життям, з...

Я не відчула розриваючого легені болю, та й в голові перестало стукати.  І як це зрозуміти?  У стані легкого сп'яніння в результаті кисневого голодування я раптом зрозуміла, що дихаю.  Дихаю під водою так, як і на поверхні...  Я згадала.  Кулон-мушля з рожевою перлиною, подарунок Уни.  Це він врятував мене.  Спас для того, щоб я потім врятувала її.  Спасибі, русалко.  Скільки, ти говорила, я зможу дихати під водою?  Десь близько півгодини?  А скільки ж мені ще плисти?  Неважливо.  Я постараюся використовувати отриманий від долі шанс вціліти.  І я з усіх сил рвонула з огортаючої мене темряви туди, де ледь помітно світилося примарне світло.

Вперед.  Вперед.  Ще.  Ще.  Здавалося, що я пливу вже не менше, ніж півгодини.  Дихати стає все важче, повітря не вистачає.  У мозку починають з'являтися нечіткі картинки.  Утримати думку практично неможливо.  Чому в цьому океані я не зустріла ніякого життя?  Хіба так буває?  Легені знову починають пекти з неймовірною силою... Невже це кінець?  Майже втрачаючи свідомість, я роблю ще один гребок і... вилітаю на поверхню.  Боже, я виплила!

Легені розриваються від повітря, яке зі свистом заповнює їх, обпікаючи і ранячи.  Я знову йду під воду, але одразу виринаю.  Я на поверхні - і це головне.  Тепер я зможу втриматись.  Я допливу.  Я виберуся з цієї пастки.  Я все зможу.

Хвилі котяться, накриваючи мене іноді з головою.  Я пирхаю, відпльовуюсь, лягаю відпочити на спину.  Океан качає мене, немов грає в якусь гру.  Я дивлюся на небо, темно-фіолетове небо з низькими чорними хмарами, що майже зливаються з морем.  Яскраві електричні розряди прорізають небо, поєднуючи між собою хмари, розгалужуються, немов химерні дерева.  Сполохи відображаються у водах океану.  Гуркіт грому накочується один на інший, стрясаючи повітря.  Напруга висить в просторі, наче жива.

Яка ж прекрасна ця грізна стихія!  Така велична, могутня, вона зачаровує...

І раптом жахлива думка пронизує мою свідомість.  Якщо хоч одна блискавка вдарить у воду...  Вода - прекрасний провідник електрики.  І навіщо я в школі фізику вчила?  Краще б і не знала нічого...

Пливу.  Пливу, чекаючи, що кожна мить може стати останньою.  І берега не видно.  Повинен же бути десь берег?  Повинен, можливо, в тисячах кілометрів.  Я вже починаю втрачати надію, що пощастить зустріти хоча б який-небудь острів.

Величезний вогненний тризуб блискавки врізається в сизу хвилю десь зовсім поруч.  Одразу ж навалюється страшезний гуркіт, глушить, і світ занурюється в осяяну тишу.  Браслет Дари, дочки Перуна, сплетений з крихітних блискавок розжарюється і пече зап'ястя, тоненькими голочками впиваючись в мою руку.  Я кожним міліметром шкіри відчуваю, як прокочуються повз мене хвилі електричних розрядів, але розумію, що браслет слов'янського бога захищає мене, і буде захищати далі.  Я пливу, намагаючись максимально берегти сили, а навколо мене в грізний океан врізаються блискавки, одна за одною, наповнюючи повітря озоном.  У цілковитій тиші навалюються на океан сутінки, які розрізають блискавиці.  Тільки я знаю, що мені вони не можуть заподіяти шкоди.  І продовжую плисти, плисти, плисти...

Добре, хоч хвилі невеликі.  І все одно я починаю втомлюватися.  Я забуваю, хто я, куди я пливу, навіщо... Просто намагаюсь вижити.  Просто вижити...  А може я й не рухаюсь нікуди? Бовтаюсь на місці? Ні! Ні!

Гроза все не проходить, але я вже зжилася з нею, майже зріднилася.  Зріднитися б так з океаном, щоб ніс мене сам, а я заснула, наче в затишній колисці.  Знову перевертаюся на спину.  Закриваю очі і бачу сполохи, сполохи, сполохи.  А до німого світу я вже звикла.  Майже...

Слух прорізався несподівано і відразу.  По барабанних перетинках вдарило виття вітру, гуркіт наступного грому накладається на гуркіт попереднього, на   скрегіт каменів.  Як же голосно, аж боляче!  Трохи знову не оглухла.  Так, але звідки цей звук каменів, що перекочується один по одному?

Наступна хвиля не хитнула мене м'яко і ласкаво, а, протягнувши по гострих валунах і здираючи місцями шкіру, кинула на кам'янистий берег.  Я проповзла трохи вперед, майже не вірячи своєму щастю, і підняла голову.  Світло і тріск.  Палаючий берег.  Тільки вузька смужка прибережних каменів омиваються прибоєм, а далі - охоплені вогнем чагарники і дерева.  І блискавки, що продовжують бити по сповненій страждання землі.  Дороги вперед немає.  Жар пожежі колишеться, обдає обличчя.  А окремі хвилі, які добралися до самого полум'я з шипінням випаровуються, укутуючи все білястим серпанком.