Глава 18. Самальоти. Частина 2.

Самальот лагідно звернувся до дружини:

 - Так, люба?

 - Крек!  Ти бачиш, який чудовий подарунок принесли нам від Індромелпів ці листоноші?

 - Так, люба.

 - Тепер наш Поло спить, і у нас буде хоч трохи вільного часу для особистого життя.

 -Так, люба.

 - Ми повинні подякувати цим листоношам за їхню роботу.

 - Так, люба.

 - І в подяку їх слід переправити в Амор Венус.

 - Але, дорога...

 - Ніяких " але"!  За це я відпущу тебе на годинку на П'яне озеро.

 - Так, люба!  Але я не зможу нести всіх!

 - Візьмеш друзів.  А я за них замовлю слівце перед їхніми дружинами.  Злітаєте разом.

 - Так, люба!!!  Але чи зможуть листоноші не зірватися з наших спин при такій швидкості, яка необхідна нам для польоту?

 - Візьмете ремені, якими ми скріплюємо стовбури дерев в наших гніздах, і прив'яже їх.  Крек, не вигадуй проблем!

 - Так, люба!

 - Відвезете їх до паромника.  Гадаю, це єдине місце в Амор Венус, де залишився незруйнованим готель.

 - Так, люба.

 - Мене, мене не забудьте!  - смикнула мене ззаду Кастільда ​​Третя.  - Я з вами!

Так, здається, від цієї принцеси так просто не позбудешся.  Хоча можу її зрозуміти: з палацу втекла, а що далі робити - не знає.  Ось і чіпляється за нас, як за єдиних знайомих.

Поки Кратина домовлялася з подружками щодо того, щоб відпустити чоловіків на скромний пікнічок до П'яного озера, Крек організував нам екскурсію по місту самальотів.  Правда, все було досить одноманітно.  У більшості гнізд були малюки, тому писку вистачало.  На щастя, десь через півгодини все було готово, інакше мої вуха не витримали б цій какофонії.  Кратина особисто допомогла нам прикріпитися ременями до спин величезних птахів.  Тільки я летіла з гномом, інші - по одному.

 - Самальоти в порядку?  - вигукнула Кратина, милуючись на справу своїх крил і дзьоба.

 - В порядку!  - відповідали Крек і трійка його друзів, з цікавістю поглядаючи на своїх незвичайних вершників.

 - Ремені безпеки пристебнуті?

 - Пристебнуті!  - так само хором відповіли ми.

 - Поїхали!

Крек, а за ним і інші важко побігли по прямій дорозі, що тягнулася з міста в невідому далечінь.

 «Невже вони зможуть відірватися від землі?»  - подумалося мені.  Адже така вага.  Правда, земні літаки теж важкі і, взагалі, металеві, а літають.  А самальоти все бігли й бігли, поступово набираючи швидкість, але не поспішаючи злітати.  Крек нісся величезними стрибками, а я тряслася і підскакувала на його спині.  Якби не ремені, давно б уже злетіла.  Мені здалося, що ми так і будемо бігти цією нескінченною дорогою, як раптом кущі, що щедро вкривали  узбіччя, здригнулися і поїхали вниз.  Широко розкривши крила, Крек здійнявся над землею.  Якийсь час ми летіли зовсім низько, але поступово кущі спливали все далі і далі вниз.  Гном переді мною повністю занурився головою в пір'я птаха і закрив руками голову.  Для мене ж політ дуже нагадав польоти справжніх земних літаків.  Тільки й різниці, що вітер зі страшною силою бив мені в обличчя, та й вниз дивитися було страшнувато, зовсім не так, як на борту, сидиш в м'якому кріслі і поглядаєш в ілюмінатор, як в екран телевізора.  А тут видовище було справжнісіньке, живе.  Плями лісів, хвилясті стрічки річок...  Три величезних птаха, що летять за нами на тлі сріблястого, вкритого легкими хмарками, неба.  Краса...

Притулившись до спини самальота, я навіть розслабилася.  Зовсім на трошки, на мить... І раптом мій літальний засіб труснуло.  Та ще й як трусонуло!  Матінко!