Глава 16. Нове знайомство. Частина 4.

Ми розійшлися на площі перед в'їздом до королівського палацу.  Тут був гарний фонтан, який зображав хлопчика з простягнутими в бік палацу руками, що випливав на якийсь водній тварі.  Як пояснив знавець історії Венери, Сем, статуя символізувала надію батьків на повернення царственого сина.  Сам басейн був круглий, огороджений по краю кам'яним широким бордюром.  Тут нас і повинні були чекати Знахідка з білопузом.

 - Ч-чорт!  - вилаялася я, стукнувшись в черговий раз своєю багатостраждальною головою об низьку стелю.  - Хряк, ти впевнений, що ми коли-небудь куди-небудь потрапимо?  Щось здається мені, що ми заблукали остаточно і безповоротно.  У мене так може розвинутися клаустрофобія!

 - Скоро, Сень, скоро ми будемо на місці.  Тихіше, будь ласка!  Нас може хтось почути.

Так, лаючись по-дружньому, ми добралися, нарешті, до шуканого місця.  Лаз мудро виходив прямо в бочку без дна.  Ми вибралися в темне приміщення, що освітлювалося тільки світляком, якого невідомо звідки взяв гном.  Світла від нього було мало, але розрізнити ряди важких бочок можливо.  У гномів, напевно, спостерігається особлива слабкість до вина, тому що Хряк відразу ж потягнувся до краника.

 - Куди!  Ану не пити на роботі!  У тебе має бути ясний розум і відмінна координація. Тобі ще мене назад виводити. Так що споживати спиртне строго забороняю!

Засмучений гном повернувся до мене, і ми рушили вперед.  Льох був великий і густо заставлений діжками.  Так, король не збідніє, якщо поділиться з малим народом вином.  Довгим проходом пробралися ми до виходу.  Але важкі дерев'яні двері виявилися замкненими зовні.  А, власне, чого ми очікували?  І тепер доведеться чекати, поки хто-небудь не з'явиться за вином.  Цікаво, як часто це відбувається?

Нам пощастило.  Не минуло й двох годин, під час яких Хряку довелося розважати мене усною народною творчістю гномів, як замок рипнув, і молоденька служниця спустилася наточити вина.  Я вислизнула за двері непомітно і сховалася, злившись з тінями коридору.  Коли служниця вийшла, замкнувши підвал знову на замок, я витягла з її кишені темний залізний ключ, повернулася і відкрила двері.

 - Так, Хряк, далі я піду одна.

 - Але...

 - А ти будеш чекати мене тут, повністю готовий покинути палац цим заплутаним підземним ходом.  Чуєш, тверезий!  Щоб був як скельце!

 - Так, Сень, - луною повторив гном.  - Як скельце.

Щось мені його голос не сподобався, але що поробиш.  Треба вирушати на пошуки меча, бо мій рабовласник замучив вже мене своїми посланнями, раз у раз поштова дощечка вібрує.  І я тінню ковзнула вздовж коридору, причому, абсолютно не уявляючи, в який бік рухатися.  План був тільки підземних проходів, а не внутрішньої будови палацу.

А далі пішло нудне знайомство з лабіринтом коридорів і кімнат.  По-перше, слід було ні на кого не натрапити, по-друге, відшукати місце, де король зберігав колекційну зброю, а по-третє, ще й запам'ятати дорогу.  Палац був величезним, але майже порожнім.  Мені зустрілося лише кілька слуг, які поспішали у своїх справах.  Я, втиснувшись у стіну тінню, благополучно перечікувала, поки вони не зникнуть з поля зору, і тільки потім продовжувала свій шлях.  Мені б провідника хоч якогось.  А то...  А то... Здається, не дивлячись на всі мої старання, я не зможу відшукати дорогу назад...

Я прочинила двері наступної кімнати і тут же позадкувала: напевно, це трапезна, добре освітлена і повна народу.  Я тихенько відступала, як раптом... Хотілося сказати, лицем до лиця, але насправді абсолютно протилежним місцем зіткнулася з аналогічним місцем когось, то так само задкував, як і я.  Я сіпнулася, обернулася, вилетівши від несподіванки зі стану тіні, і побачила перед собою перелякане бліде обличчя дівчини в одязі служниці.  Толком розглянути я її не могла через напівтемряву, яка залягла в коридорі, але зрозуміла, що вона близька до того, щоб голосно закричати, і долонею закрила їй рота.  І тут же відчула, що чиясь тепла долонька затискає рот мені, мабуть, у незнайомки виникли схожі думки щодо мене.  Зрозумівши, що ніхто шуміти не збирається, ми відпустили один одного, і незнайомка, міцно стиснувши мою долоню, потягла мене за собою.

Зупинилися ми в гардеробній кімнаті, обвішаній пишними бальними сукнями та заставленій найрізноманітнішим взуттям.  Забравшись в їх гущу, немов у ліс, ми присіли на якісь тюки, і, нарешті, змогли поговорити.

 - Тут нас не шукатимуть, - прошепотіла мені у вухо дівчина.  - А якщо і будуть, то не знайдуть.  Я і сама ніколи не можу тут знайти те, що потрібно.

 - А ти хто?  - так само тихо поцікавилася я.

 - Принцеса, тільки нікому не кажи, добре?

 - Бреши, та не забріхуйся!  Яка ти принцеса?  Я ж по сукні бачу, що служниця.  Покоївка принцеси, еге ж?

 - Принцеса я, - ображеним голосом промовила незнайомка.  - Кастільда ​​Третя.  - Я плаття я вкрала у своєї покоївки.

 - А-а-а, - протягнула я, киваючи на довгі ряди багатих суконь.  - Звичайно, одягнути  нічого.  Це вічна проблема всіх жінок.

 - Смієшся з мене, так?  - докірливо похитала головою дівчина.  - Просто я втекти вирішила, ось і одяглася простіше.

 - Втекти?  А чого це?  - здивувалася я.  - Хіба принцесою бути погано?

 - Не те, щоб погано.  Але замучили мене всі ці няньки, гувернантки, вихователі.  Та ще й женихи! .. Ніякої свободи!  Ніякого особистого життя!  Повір, я терпіла, скільки могла.  Але де ж його набратися, цього терпіння?