Глава 15. Венеріанський змій.

- Венеріанський змій!  - повторила Знахідка.  - Але звідки?  Адже вони живуть, наскільки я знаю, тільки в спеціальних резерваціях!

 - Ось тільки їм про це повідомити забули, - прокоментувала я.

 - Залишилося кілька екземплярів, і вони охороняються законом!

 - А нас від них якийсь закон охороняти буде, га?

 - Ніяк-кий!  - білопуз трясся, мов у лихоманці.  - Вони надзвичайно злі, хижі та абсолютно дикі.  Ми для них - як морозиво в обгортці: розгорнув і насолоджуйся!..

Так не піде.  Я так просто лягати на тарілочку, нехай навіть для зникаючих видів тварин, не згодна.  Тільки що ж робити?

 - А якщо погнати цапиків швидко-швидко?  - запропонувала я.

 - Швидкість змія на полюванні разів у п'ять перевершує швидкість цапа, що намагається врятувати свою дупу, - поділився інформацією Сем.

 - Так що ж робити?

 - Не ворушитися!  Може, змій не вважатиме нас за живу здобич.  А здохлятину він не їсть.  - Строкатий звалився на дорогу, прикривши голову крилами.  Тільки навряд цю яскраву тремтячу купу пір'я можна порахувати неживим.  Це яку ж фантазію треба мати?

І тут мій цап, не витримавши нервового напруження, брикнув, викинувши мене з сідла, а сам помчав геть.  До дерев добігти він не встиг.  Сіра туша з бурими плямами метнулася йому назустріч, перехопила на ходу поперек тулуба і, розбризкуючи навколо кров, кинула на дорогу, притиснувши величезною пазуристою лапою і переможно озираючись.  Тільки зараз, сидячи в пилу на дорозі, я змогла розглянути цього рідкісного звіра.  Венеріанський змій був темно-сірий з цегляного кольору плямами, покритий поблискуючою на сонці лускою.  Передні лапи нагадували пташині, задні були товсті і міцні, мов у бройлера-переростка.  Голова на довгій шиї граціозно хиталася, роздивляючись на всі боки палаючими червоним вогнем очима.  Хребет був увінчаний шипами.  Крихітні шкірясті крила вугільно-чорного кольору здавалися  всього лише атавізмом.  Вони не змогли б підняти таку тушу.  Хвіст, що перевершує по довжині все тіло, обвивався навколо жертви  химерно вигинаючись і закінчувався схожим на якір наростом.  Слина краплями скочувалася з його пащі, а роздвоєний язик вискакував раз у раз, супроводжуючи шипінням свою появу.

Та якби ж він хоч зайнявся здобутим цапом, а ми б тихенько-легенько своєї доріжкою... Так ні, але ж хороший цапик був, жирний такий, на обід би вистачило.  Може він запаси робить на чорний день?

Якийсь час ми мовчки споглядали один одного.

 - Він розумний?  З ним можна поговорити?  - спробувала я з'ясувати побільше про потенційного ворога.

 - Дикий він!  Я ж казав!  - прошепотів білопуз, що й досі валявся на  дорозі.  - Розумних зміїв не буває!  Взагалі!

Я проковтнула слину, Хряк зіскочив зі свого цапа і загородив мене своєю вузькою спиною.  Сем крутив висунутим з-під крила круглим оком.  Знахідка розгублено мацала себе за стегно, намагаючись дістати неіснуючий меч. Здається, нам кінець...

 - Вибачте, будь ласка, - пролунав приємний, трохи шепелявий голос, і я з подивом зрозуміла, що говорить «дикий», «нерозумний» змій.  - Це не ваш цапик намагався втекти?  Я хотів його зупинити... - він з жалем подивився на бездиханне тіло.  - Здається... здається... не зрозумію, чому... він помер?

Хижак підняв на нас здивовані очі.

Я обурено перевела погляд на білопуза.  Знайшовся знавець місцевої фауни!  Розумну істоту прийняв за несвідоме чудовисько. А змій який культурний і вихований попався!  Просто приємно познайомитися.

Рептилія зітхнула і залишила тушку невдачливого козла в спокої.  Так, думаю, за гороскопом бідоласі не рекомендувалися сьогодні далекі поїздки і різкі рухи.

 - Дозвольте представитися, - галантно вклонився змій, приклавши до грудей вимазану в крові лапу, - Ітосу Індромелп з Кретонських гір.

 - Сень, - кивнула я, - із Землі.

Відьмочка теж вже заспокоїлася і представилася за всіма правилами:

 - Знахідка Кердовік, прийомна дочка Гопсона Кердовіка на прізвисько Рябий Пес.

Мій домашній улюбленець, переконавшись, що ніхто його поки не їстиме, вже піднявся з пилу і невдоволено струшував пір'я.

 - Строкатий Сем, білохвіст, старший син, - з надмірним пафосом мовив він.

Змій перевів очікуючий погляд на гнома.  Той метушливо озирнувся, гадаючи, може, хто його представить.  Ось не любить він розмовляти, і все тут.  Комплексує, чи що?  Чи просто характер такий?  На допомогу йому ніхто не прийшов, довелося самому «подати голос»:

 - Хряк, - коротко і майже ясно.

 - Нечасто в цих місцях можна зустріти розумні види, - сказав Ітосу, розглядаючи нас.  - Ви, напевно, мандрівники?

 - Ага, - кивнула я.  - знайомимося з визначними пам'ятками.

Змій трохи задумався, напевно, намагався згадати, які тут є пам'ятки.  Ніяких не згадав, але питати посоромився.

 - А тепер куди, якщо не секрет?

 - До столиці.

 - Ах, як це до речі!  - пожвавішав Ітосу Індромелп.  - Ви будете на тій стороні Венери!