Глава 13. Народні свята у Старому Вероні. Частина 4.

- Як хоч звуть тебе? - обернулася до рудої.

- Знахідка.

- Що за ім'я дивне?

- Знайшли мене в капусті, ось і назвали так... А тебе?

- Світлотінь. Можна просто - Сень.

- Дякую, Сень, ти мені життя врятувала. Навіть не уявляю, що було б, якщо б ти не з'явилася, як добра фея.

- А я дуже навіть уявляю. Курочка-гриль була б...

Нашу розмову перервала поява випущеного з підвалу нареченого. Він сам зрозуміти нічого не міг. Всі разом галасували, підпихали його до дівчини з Калістонії, від якої по ідеї і попелу не повинно було залишитися, жартували. Він упирався, витріщався й крутив на всі боки головою.

- Давай, лось, проси у дівчини руки! Покращуй генофонд! - поставили здивованого хлопця перед помостом, де ми сиділи.

- У якої? - озирнувся він на жителів Старого Верона.

- Як, у якої? Яку любиш, у тієї й проси!

Хлопець ще більше зніяковів, не розуміючи, чого від нього хочуть.

- Дівка через тебе на вогнищі ледь не згоріла (типу, за власним бажанням), а ти тут стоїш, мов телепень! Ану одружуйся! - досить відчутно стукнув його в бік один з мужиків.

- Проси руки у дівчини! - підхопило кілька голосів.

- А-а-а... Е-е-е... У Знахідки, чи що?

- Так у цієї, рудої! Чого гальмуєш, лось?

Нарешті хлопець зрозумів, що від нього вимагається.

- Знахідко, чуєш, заміж за мене виходь, га?

Всі затихли, бажаючи на власні вуха почути щасливу розв'язку історії, що мало не закінчилась трагедією.

- А ось фіг тобі! - раптом скрутила Найдьонов всім відому фігуру з трьох пальців і встала.

Тут сів лось, розкривши рота і втупившись на колишню наречену в повному здивуванні.

- Ти чого це?

- Де ти був, коли я по твоїй милості трохи на вогнищі не згоріла? Чому світ не перевернув, щоб врятувати нашу любов?

- Так мене ж, це, в підвалі замкнули...

- Ось в тому підвалі, лось, і залишилася наша любов. Не буде з тебе мужика, не буде!

- А дівка молодець! - схвалили з натовпу. - Скінчилося твоє сватання, лось. Тепер за тебе і з наших дівчат ніхто не піде!

Хлопець тихо злиняв, щоб не побили під гарячу руку. Та й нам час. Тут, начебто, все владналося. І я почала потроху вибиратися з натовпу, виглядаючи, де там мої супутники. Строкатого побачила відразу, він сильно виділявся своїм різнобарвним пір’ям. А гном... Де ж гном? Хіба розгледиш його, такого малорослого. А, ладно, сам знайдеться.

А Знахідку тим часом обступили місцеві, холості-неодружені:

- Ти, красуне, дурника цього забудь. Вибирай з нас, кого хочеш!

- Та ну вас всіх! - зістрибнула з помосту дівчина. - Бажання заміж виходити надовго у мене своїм  спалюванням відьми відбили. Я тепер з ними піду! - і кинулася наздоганяти нас.

Ось тобі й маєш! Мені, що, мало строкатого і гнома, щоб ще і цю відьму за собою тягти? І не збираюсь!

І хто мене питав?

Якось виявилося цілком очевидним, що нікуди нас не відпустили, ледь не побилися з приводу того, в чиєму будинку ми зупинимося. У підсумку опинилися ми у тієї самої Зіни, з якою познайомилися, як тільки увійшли до  Старого Верону. Нам і баньку витопили, і відпочити нас поклали. А до вечора всі поспішили на головну площу, де вже і столи були накриті, і музиканти свої інструменти налаштували. Свято з приводу спалення відьми перетворився у свято з приводу її чудесного порятунку. Гуляли ми шумно і весело, як вміють в наших селах, і майже до ранку. І я, і Знахідка вислухали не одну пропозицію руки і серця, але ми виявилися стійкими в своїх переконаннях. Залишитися назавжди жити зі старовірами в мої плани не входило. Звичайно, лестило. Якщо б це відбувалося відразу після школи, може, я на кого-небудь і звернула б увагу. Але я вже походила по світах і надивилася і на лордів, і на принців, так що на мене докучання місцевих особливого враження не справляли.

Після бурхливої ​​ночі ми спали до обіду, а прокинувшись, з'ясували, що веронці вже підготували делегацію з молодих неодружених, і слізно просили нас супроводжувати її в Калістонію. Нам, в принципі, теж туди треба було. Раз Рябого Пса не виявилося в Старому Вероні, то шукати його слід було у старообрядців. Ось тут і з'ясувалося, коли ми запитали у Знахідки, чи не знає вона торговця рідкісними штучками Гопсона, що це її названий батько. Вона сказала, що він, звичайно, старий шельма, але зайти попрощатися перед далекою дорогою вона не проти. Ми цій обставині несказанно зраділи, і разом з делегацією із Старого Верона вирушили в дорогу.

До Калістонії було зо два години їзди. Ми продовжили шлях на їздових козлах, у веронців виявилися низькорослі витривалі конячки. Правда, дороги нормальної не було, якісь стежки. Так, цивілізацією тут і не пахне, ще гірше, ніж в Старому Вероні.

Знахідка розповіла, що Калістонія складається з декількох окремих городищ і селищ, які підтримують між собою міцні зв'язки. Якраз ми наближалися до першого з них, огородженого  частоколом, на якому зловісно біліли на сонці... черепи?