Глава 12. Пошуки продовжуються. Частина 1.

Темні постаті обступали нас, притискали до сірої стіни, відрізаючи шляхи до втечы. Очі в масках виблискували холодним зеленим вогнем, хоча зовні нападники і походили на людей. У тьмяному світлі повільно старіючого місяця блиснули мечі та сталеві кігті. Чорт, що ж я хоч кинджал який не придбала для себе у старого антиквара? Хоча чим би допоміг кинджал в руках сімнадцятирічної дівчини проти сімки добре озброєних бандитів зі стажем? Єдиноборствам я не навчена...  Зникнути тінню з кільця, що стискається навколо нас, можливо. Тільки це значить - кинути напризволяще свого домашнього вихованця. І навіщо я його підібрала? Але... ми відповідаємо за тих, кого приручили. Я подивилася на строкатого. Дзьоб відкритий, крила опущені, очі витріщив... Бачу, бойовими мистецтвами і він не володіє. І що накажете робити?

Один з нападників, направивши в мою сторону клинок, заговорив низьким гортанним голосом:

- Знімай цяцьки, дівка!

Ах, ось що їм знадобилося. Банальне вуличне пограбування. «Розбійнички з великої дороги»...  Недарма антиквар попереджав... І тут до мене дійшло: саме він і відправив слідом за нами погоню, занадто великою була спокуса захапати такі скарби. І розлютив мене цей факт безмірно.

Добре, пограємо.

- Це?

Я повільно стягнула з себе ланцюжок з кулоном, підняла над головою, хитнула, блиснувши в місячному світлі, і непомітно спустила в рукав. Якщо я і не навчена бойовим мистецтвам, то вже деяким цирковим фокусам і трюкам - досить непогано.

- Нема, - показала я порожню долоню.

- Відьма! - вигукнув один із нападників і обсипав мене іскристим порошком.

Я чхнула, але нічого не відчула. А, розуміло. Вони сприйняли мій фокус за чаклунство і спробували позбавити мене відьомської сили. Але мені це по барабану, відьомських сил у мене немає. І я повторила фокус, тільки з браслетом.

- Ах, ти...  - вилаявся ватажок бандитів і кинувся до мене, збираючись наколоти на клинок, як метелика.

 Я підстрибнула з місця, зробивши кульбіт вперед, і приземлилася за його спиною. Дитинство за лаштунками цирку прийшло на допомогу. Нападники шоковано озиралися, намагаючись зрозуміти, куди я поділася. Але у ватажка реакція виявилася швидшою, він схопив ззаду строкатого Сема, притиснувши до його горла лезо меча, і вигукнув:

- Жени цяцьки, відьма!

От чорт. Знову я перед вибором. І віддавати подарунки друзів не хочеться, і белопуза треба визволяти.

- Цяцьки, сказав, жени, а то замочу це ходяче непорозуміння, - гаркнув бандит, ледь утримуючи тихо сповзаючого в непритомність Сема.

Врятувати його, переконавши нападників, що він для мене ніякої цінності не представляє? Прокотить?

- А він мені хто? - знизала плечима я, відступаючи потроху. - Кум? Сват? Брат? Мені його доля байдужа!

- Мочи його, - кивнув один з бандитів. - Він їй не потрібен.

Меч ворухнувся і, чесне слово, я нічого не встигла б зробити, але тут в лоб ватажка впився метальний топірець, залишивши криваву дірку в черепі, і, вивернувшись, полетів назад. З-за рогу вискакував гном, нарешті наздогнав нас.

Убитий звалився спиною на дорогу, випустивши з рук меч і заручника, який упав на нього зверху. Бандити рвонули вперед, озираючись у пошуках ворога. Крихітного гнома вони просто не помітили. І тут Хряк підкотився їм під ноги, розмахуючи щосили своїм мечем, підрізаючи сухожилля і розпорюючи вени. Кров бризнула на стіни. Бандити, матюкаючись на чому світ стоїть, падали, як підкошені. У всякому разі, продовжувати переслідування вони тепер не здатні. Я потягнула за крило строкатого, який несподівано швидко вийшов з непритомного стану, і ми сховалися в лабіринті провулків, залишивши на полі бою поранених і вбитих розбійників.

Через півгодини ми вже відхекувалися в окремому номері готелю, який замовили один на всіх, не ризикуючи розділятися. Та й чого мені соромитися? Які це чоловіки? Сем - мій домашній вихованець. А Хряк - мій охоронець. Усе.

Я втомлено сіла на єдине ліжко, витягнувши ноги. Бідним моїм ніжкам довелося сьогодні і походити, і побігати.

- Хряк, ти - супер! - похвалила я охоронця.

Гном почервонів, як дівчина, яку прийшли сватати, і часто закліпав блакитними очима.

- Дякую за бойову сокиру, господиня. Я поверну її, коли скінчиться моя служба.

- Залиш собі, Хряк. Вона немов для тебе створена.

- Дякую, господиня! - гном притиснув закривавлений топірець до грудей, пожадливо прикривши очі і розтягнувши в усмішці немовляти рот.

Строкатий Сем підійшов і простягнув охоронцеві крило:

- Ти врятував мені життя, гном. Я не забуду цього.

- Я виконував свою роботу, - відповів Хряк, вмощуючись в кутку на власному короткому плащі.

- А я, правда, тобі зовсім не потрібен? – обернулося і несміливо підняло на мене очі пташеня.

- Що? З чого ти взяв?

- Ти сама розбійникам сказала: «Мені його доля байдужа!»

- Дурень, - знизала плечима я.

- Хто дурень?