Глава 11. Пошуки починаються. Частина 1.

Я відступала від невідомого звіра, що ніби виростав переді мною, відступала, поки не впала на м'яке місце. Спершись руками об землю і задерши голову вгору, я змогла, нарешті, розглянути  істоту, що з’явилась.

 А це, дійсно, було пташеня. Хай не пташеня, але представник роду пташиних. Тільки під два метри зросту. Весь вкритий пухом канаркового жовтого кольору, то тут, то там вибивається пір'я найрізноманітнішої забарвлення: червоне, зелене, блакитне... Голова істоти була не особливо великою, приблизно, як людська, і прикрашав її чубчик з короткого пір’я, який то опускався, то піднімався вгору. Два рудих ока, розміром з кришечки для банок, жили, здавалося, окремим життям, обертаючись в різні боки по абсолютно непередбачуваній траєкторії. Великий загнутий дзьоб сходився нещільно і трохи навскіс, немов хтось хорошим ударом скрутив йому щелепу. Тулуб своєю формою нагадував трикутник. До верху звужувався, а до низу розширювався, особливо важкою здавалася задня частина, прикрашена трьома хвостовими пір'їнами чорного кольору. Два синіх крила, досить маленьких для такого тіла, звисали по боках. З-під кошлатих «штанин» визирали дві такі потужні ноги, що страусові і не снилися, та ще й вкриті лускою з копієчну монету кожна. І ось це чудо дивилося на мене з цікавістю і німим захопленням.

- Е-е-е... М-м-м... – ледве видавила я, відповзаючи назад.

- Ти обіцяла! - підскочила істота, схиляючись до мене і простягаючи крило.

- Щ-що обіцяла? - процокала зубами я.

- Взяти мене домашнім улюбленцем!

- Тебе?!

- Мене!

- Маленьке беззахисне пташенятко?! - запитала я, обережно торкаючись виглядаючої з пір'я лускатої чотирипалої долоні.

- Маленьке беззахисне пташенятко, - кивнуло «чудо», - смикаючи мене за руку і приводячи таким чином в стояче положення.

- Ти не пташеня! - обурилася я.

- Чому? - закліпала здивовано істота.

- У пташенят велика голова, а не зад... Ну, загалом, ти зрозумів.

- А-а-а. Так я ж не вчора вилупився, - пояснив він. - Гаразд, не зовсім пташеня, а пташеня-підліток. А що це змінює?

- Переросток, - поправила я.

- Підліток, - вперто повторила істота. - Це ще гірше. Перехідний вік. Стільки спокус. Стільки небезпек. Психологічно недоросла особистість може не витримати всіх труднощів, що звалилися на неї...

- Коротше...

- Коротше, ти просто зобов'язана взяти мене під опіку, поки я не накоїв дурниць і не закінчив життя самим паршивим чином, що буде цілком на твоїй совісті!

- А я тут при чому? - обурилася безмірно.

- Ти пообіцяла взяти мене собі! Дала мені надію! - істота змахнула з ока  сльозинки і скосило на мене допитливий погляд. - Що є гірше невиправданих надій?

Поки я роздумувала, чим крити його аргументи, «пташеня» продовжило:

- Але ж я тобі у нагоді стану! Ти тут новенька, з першого погляду видно. А я Венеру-Торг знаю, як свої п'ять пір'їн! Що треба - підкажу, де треба - допоможу...

Останній аргумент явно зіграв в його користь. Мені, дійсно, не завадить попутник і порадник. Все ж в чужому світі адаптуватися не так і просто, як іноді здається. Тільки надії зайти на Торжище з домашнім улюбленцем на руках, здається, не виправдаються. Швидше цей «малюк» занесе на руках мене, свою, так звану, господиню.

Немов у відповідь на мої думки «пташеня» обхопило мене крильми і відірвало від землі.

- Гей! Що ти робиш?! - заволала я. - Постав мене на місце! Що ти собі дозволяєш?!

Чіпкі лапки вивернули мене так, що перед моїми очима виявилася трава, і я побачила цілу армію величезних, сантиметрів десять в довжину, мурах, або, напевно, термітів. Вони з шелестом мчали через те місце, де тільки що стояла я, зливаючись в єдину масу, немов потік брудної води, що злітає після грози з гір. Самотні особини іноді завмирали на мить, щоб грізно зиркнути в мою сторону, але розчаровано продовжували свій шлях. Уявляю, що було б зі мною, потрап я їм на шляху. Дуже своєчасно врятувало мене «пташеня», тепер я точно візьму його з собою. Його лускаті ноги руда річка плавно обтікала, не завдаючи шкоди. Спробували б! Один спробував. Найнахабніший з мурашок забрався по нозі вище і вкусив. Природно, «пташеня» навіть не відчуло нічого, а камікадзе плюнув розчарувано, звернувши собі щелепу, погрозив вгору кулаком і зник у натовпі собі подібних.

Раптом мурашки різко зменшились в розмірах. Точніше, це мене знову повернули головою до сонечка і потягли геть. Тільки вийшовши на дорогу моя домашня тварина поставила свою господиню на різнокольорове каміння бруківки:

- Фух! Ну, ти й важка! - «пташеня» важко гепнулось поруч.

- Я б не сказала...

- Так я ж ще маленький! Мені не можна такого піднімати! А ти абсолютно не пристосована до цього світу. І до Торжища НЕ дійдеш!

- З тобою - дійду, - буркнула я.

- Правда? Ти береш мене з собою? - підскочив радісно мій рятівник.

- Беру, - посміхнулася я. - І спасибі тобі...

- А ти, правда, не знала, що з дороги не можна сходити?