Глава 10. На Венеру, то й на Венеру. Частина 2.

Виринувши з телепорту, я опинилася на вимощеній сизим і рожевим камінням дорозі посеред прекрасної природи. Прямо біля дороги стояла табличка з написом «21-ий кілометр». Поруч висів покажчик «Торжище Сурське - 1 км». Попереду, далеко, виднілося кілька фігур, що одна за одною віддалялися в напрямку вищевказаного Торжища. Взагалі-но, логічно, що телепорт знаходиться в кілометрі від шуканого місця. У такий час, як я прибула, коли сонце вже піднімається до зеніту, народу не так багато телепортується. Це такі, що люблять поспати, як і я. А ось рано вранці, коли все тільки починається, уявляю, яке тут стовпотворіння. Навіть при тому, що телепорт цей, швидше за все, не єдиний.

Наздоганяти крокуючих далеко попереду попутників я не захотіла. Краще почекаю наступного, з ним і піду. А поки можна огледітись. А подивитися є на що, нічого не скажеш. Світла салатна зелень трави, яка буває тільки навесні, радувала око. То тут, то там  розкидані поодинокі і цілі групи дерев. Не можу визначити породу, але всі вони невисокі, немов важко їм тягнутися вгору, зате сильно розлогі, розчепірили  хитромудро вигнуті гілки в різні боки. Найбільше мене вразили розсипи справжнісіньких ромашок! Трохи віддалік, під невеликим обривом, дзюрчала, перекочувалася по камінцях вода. А обрив якраз і був вкритий білою ромашковою хмарою. Піти, подивитися, чи чекати попутника? У нерішучості я озирнулася, і дуже вчасно. Повітря в тому місці, де був невидимий досі портал, затремтіло дрібним тремтінням, заколихалося, мов тільки-но зорана земля, що парує під теплими променями весняного сонця, і виплюнуло чергового відвідувача Венери-Торгу. Так, щодо попутника я поспішила. Переді мною з’явилася істота розміром з корову, але зовнішнім виглядом вона нагадувала звичайного равлика. Єдине, що через кручену мушлю був перекинутий ремінь, що утримував циліндричний футляр класичного чорного кольору.

Я розсудливо зійшла з дороги, і істота, не звертаючи на мене зовсім ніякої уваги, поповзла у бік Торжища, ворушачи ріжками та перебираючи слизькі ніжки.

Так, ніж з таким попутником, я краще сама піду.  Заблукати, начебто б, ніде. І я покрокувала по бруківці вперед, милуючись нехитрим пейзажем. Дорога піднялася на пагорб, а я разом з нею. Звідси змогла розглянути  Торжище, що розкинулося вдалені. Досить велике, обгороджене цільною огорожею з арочними в'їздами, до яких з усіх боків тяглися  такі самі дороги. Я була права: не один телепорт пов'язує це місце з іншими планетами чи вимірами. Йти здавалося не так вже й далеко. Ну що таке кілометр? І я вирішила, що маю право поспілкуватися хвилинку з природою. Особливо приваблювала мене дзюркотлива вода під кручею.

Я зійшла з дороги і рушила в бік високого берега, порослого ромашками, навіть роззулась, щоб отримати повне задоволення від шовковистої ніжної трави. Дійшовши до урвища, я, нарешті, розглянула широкий струмок, що весело перекочувався по камінцях. Чи, скоріше, це можна вже назвати маленькою річечкою? Поки я роздумувала над цим доленосним питанням, ноги самі несли мене до краю обриву.

- Ой, дівчино, обережніше! Ти на мене наступиш! - пролунав раптом дзвінкий переляканий голос.

Я в нерішучості зупинилася, озираючись і намагаючись відшукати власника дисконту, який так побоюється за своє здоров'я.

- Гей, ти хто? - пошепки запитала я.

- Я? Маленьке довірливе створіння, - жалібним голосом заголосив незнайомець. - Нещасне і кинуте напризволяще... Нікому не потрібне...

- Та хай тобі грець, - махнула я рукою, от не люблю, коли скаржаться.

- Добра дівчино, - відгукнувся схлипуючий голосок. - А чи не хотіла б ти мати маленьку домашню тваринку? Тільки твоє...  Таке ніжне і пухнасте...  Я б міг стати твоїм улюбленцем...

- Та хто ти?

- Я - пташеня. Безпорадне в своїй самотності...  Голодне і вмираюче... Візьми мене собі, добра дівчино! Не залишай невинне створіння на смерть...

- От дістав, - невдоволено фиркнула я. – Та покажись хоч!

- Тільки якщо пообіцяєш взяти мене собі! - розпачливо вигукнув невидимка.

І навіщо він мені? У мене, взагалі-но, було бажання завести собі якогось домашнього звірка. Але я зараз і сама на положенні полонянки. Уявляю, як повернуся до свого «господаря» з такою «добавкою». Що він заспіває? А втім, чого я парюся? Поки я на Венері, походжу з цим малюком, а потім пристрою його куди-небудь. Не залишати ж нещасного одного в пустельному місці.

Я представила себе з кумедною м'якенькою істотою в руках. А набридне нести - в кишеню посаджу.

- Так ти візьмеш мене, добра дівчино? Я тобі стану у пригоді.

- Гаразд, візьму, - відповіла я. - Де ти там, вилазь!

- По-кля-нись, - проговорило по складах пташеня.

- Та клянусь, клянусь, - скоромовкою промовила я.

- Тоді ось він я, - радісно відгукнувся мій майбутній «домашній улюбленець».

Трава біля моїх ніг заколихалася, і з яру полізло щось величезне, кошлате, строкате до неймовірності і таке ж брудне. Та що ж це таке, матінко?!