Глава 8. А рівно опівночі...

Величезний замок височів прямо переді мною. Коні нетерпляче били копитами, влаштовуючись в ряду таких же шикарних екіпажів. Дверцята відчинилися і я побачила слугу у лівреї, що послужливо схилився, подаючи руку в рукавичці. Озираючись здивовано, я вийшла з карети. Як, втім, вела б себе і справжня Енрет Маніла, бо вона до сих пір ще не виїжджала у світ. Чи тут потрібно говорити, в темряву?

До входу в замок вели широчезні сходи, куди там знаменитим Потьомкінським, але не занадто довгі, ступенів п'ятдесят. Хоча на моїх каблуках це перетворило її у досить довгу. По обидва боки, як говорив Хей, через кожні п'ять ступенів стояли озброєні стражники. Підхопивши руками обручі на спідниці, я рушила вгору, але мене зупинив слуга:

- Ви забули показати запрошення, леді... – тоном, повним вибачення, почав він.

- Так, дійсно, - я простягнула йому конверт із запрошенням.

Слуга кинув погляд на листок і вклонився, повертаючи мені папір:

- Прошу вас піднятися наверх, леді Енрет...

Не встигла я пройти і десятка ступенів, як позаду почувся шум. Я озирнулася. У двір в'їхав ще один екіпаж, і з нього вже вибиралася жіноча фігура з закритим вуаллю обличчям. Я хотіла продовжити «підйом на Еверест», але знизу почулося:

- Леді Енрет Маніла? Але леді Енрет Маніла тільки що пройшла, ось вона, піднімається по східцях!

Ого! Невже накладка вийшла, і справжня темна, незважаючи на хворобу, з'явилася на бал? Думку бігти швидше і загубитися серед гостей я відкинула відразу. Навіть якщо мене не схоплять стражники відразу, підніметься паніка, і я зірву всю операцію. А переді мною вже стояв, кланяючись, слуга.

- Леді Енрет, виникло непорозуміння, і я попрошу вас повернутися для повторної перевірки автентичності запрошення.

Я зробила обурене обличчя, при цьому гарячково міркуючи, що ж робити. Дівчина, що стояла внизу, аж тремтіла, впершись руками в боки, явно готова мене розібрати на запчастини.

- Самозванка! - крикнула гнівно вона. - Шахрайка!

Я повільно спустилася вниз, і, задерши носа вище, крижаним тоном промовила:

- Справжня леді Маніла не ховалася б за вуаллю, а показала своє обличчя. Так хто з нас самозванка і шахрайка?

- Це визначити буде нескладно, - замахала перед моїм обличчям конвертом дівчина. - Моє запрошення - справжнє, а твоє - підроблене!

Краще б ти цього не робила, дурненька. Моя рука тінню метнулася і вирвала з рук кричущої конверт, кружляючи, немов зірваний лист, впав він на кам'яні плити двору. Я навіть не ворухнулася, а дівчина, що кинулася піднімати запрошення,  навіть не підозрювала, що піднімає вона вже не свій, а мій конверт.

- Перевірте, - протягнула вона листок слузі в лівреї.

- І порівняйте з моїм, - подала я своє, вже справжнє, запрошення.

Уважно переглянувши обидва листи, слуга в низькому поклоні схилився переді мною:

- Прошу вибачення, леді Енрет, за непорозуміння і затримку. Не тримайте на мене зла, я всього лише виконую свою роботу. Ви можете приєднатися до гостей у святковому залі. А з самозванкою ми розберемося.

Пара стражників виступила вперед, схопила дівчину, що волала та упиралася, під руки, і потягла її в невідомому напрямку. Вуаль спала, відкривши покрите дрібним червоним висипом обличчя. Так, постраждала дівчина ні за що. Так не треба було хворій пертися на бал! Так усім заміж кортить...

І я, обурено пирхнувши, покрокувала вгору по сходах.

Бал, бал, бал... Я вперше була на такому заході і крутила головою направо і наліво, розглядаючи кавалерів і дам в шикарних вбраннях. Одні трималися зграйками, інші, як і я, одинаками ходили, розглядаючи чудову ліпнину, статуї на зразок давньогрецьких, картини на стінах і просто інших гостей. Всі жінки були в чорному, фіолетовому, темно-синьому або темно-бордовому. Чоловіки - строго в чорних костюмах або фраках. Вишколені офіціанти носили по залу підноси з напоями і бутербродами.

- Така красуня - і одна! - матеріалізувався біля мене худорлявий тип з витонченими вусиками і борідкою. - Дозвольте представитися: барон Строн Жуневський.

- Енрет. Енрет Маніла.

- З далекого Хорстона? Як ваш батько? Я бачив його останній раз років шість чи сім тому.

- Батько хворіє, - відповіла я. - А ви звідки його знаєте?

Строн Жуневський зупинив слугу, що проходив повз нас, прихопив з таці пару келихів і самовіддано почав розповідь. Він був з тих людей, яким важливо тільки, щоб їх слухали, що мені було на руку. Я потягувала потроху  незрозумілого складу коктейль і кивала співрозмовнику, оглядаючись при цьому. Треба ж мені знайти брата, який викрав медальйон. Зазвучала музика, і балакучого Жуневського перервав інший молодий чоловік, високий та ставний, запросивши мене на танець. Лей перед відправкою показав мені пару модних в даний період танців, і я випробувала свої вміння на новому кавалері. Може, пару раз і відтоптала ноги, та для провінціалки зійде. Потім мене нарозхват запрошували нові партнери, поки не зазвучала незнайома мені мелодія, і я, пославшись на головний біль, вирушила далі по залу в пошуках господаря свята. Час на великому годиннику, що прикрашав одну зі стін зали, невблаганно рухався до дванадцяти, а горезвісного медальйона, який мені треба було викрасти, я так і не побачила ні на кому. Ця обставина мене дуже дратувала. Адже я повинна виконати завдання і врятувати своїх друзів! Хоча при цьому я служу Принцу Темряви. Але, на жаль, вибору у мене немає.