Глава 6. Викрадення. Частина 1.

 Розплавлене золото лилося і лилося, змішуючись з аквамариновою фарбою, розтікаючись, бризкаючись іскрами і змушуючи мружитися. Струмочки світла, немов змійки, ковзали по поверхні моря, намагаючись добігти до моїх ніг. Сяюче повітря вливалося в розкриті легені, наповнюючи їх незмірною легкістю. Здавалося, ще трохи - і злечу...

Я. іноді, коли був настрій, бігла вранці на берег моря зустріти схід сонця. Недарма острів називався Геліос, Сонячний. Тут кожний божий день у році було ясно. А краса яка!.. У місті рідко можна спостерігати схід світила у всій його повноті. А тут, де простір не мав краю, де сонце, немов пустуючи, визирало з-за обрію, де небо і море одягало такі яскраві фарби, немов кинув хтось жменю самоцвітів...

Хотілося писати вірші. Слова виникали самі по собі, зливалися, немов потоки сонячного світла, в рядки, звали за собою, накочуючись хвилями і повертаючись в одвічний простір, манили, пінилися...

Напевно, тут сама атмосфера жадає життя і творчості... Правда, подібні почуття я відчувала тільки ранніми ранками, в тиші і самоті зливаючись з життєдайної силою Всесвіту.

Опа, а це що таке? Немов підводний вибух поєднав море і небо сірим стовпом. У повітрі повис запах тривоги, і кільце на пальці вмить поважчало, немов налилося свинцем. Серце стиснулося в передчутті небезпеки, мені здалося, що відбувається щось протиприродне, жахливе. Але незабаром я здогадалася, спостерігаючи за легко ковзаючим по поверхні моря гігантським вихором, що це смерч. Простий смерч, звичайне породження стихії. Просто мені ще не доводилося бачити його наживо. Пару років назад по телику показували, як біля узбережжя Туреччини грали відразу кілька смерчів. Всі люди в паніці розбігалися з пляжу, і тільки наші юрмилися на березі, тицяючи пальцями, знімаючи на камери і фотоапарати, і шалено радіючи, що так пощастило: і таке рідкісне видовище показали, і за путівки доплачувати не довелося.

А я, хоч і не людина, але теж з «наших». Ось стою, заворожена божевільною  красою смертельно небезпечної стихії, і нікуди не йду, тому що цікаво. Взагалі-но, не думаю, що чимось ризикую. Морський смерч рідко досягає берега. На мілководді він слабшає і вмирає, або повертає назад, у відкрите море. І я продовжувала спостерігати захоплююче видовище, шкодуючи лише про те, що немає в руках відеокамери.

А смерч все наближався, все зростав, обертаючись з такою швидкістю, що дух забивало просто дивитися на нього. Незважаючи на всі мої уявлення, він впевнено продефілював по мілководдю, наближаючись до мене. Зараз він вже не нагадував стовп, а закрив від мене практично весь світ, і його рев заглушив не тільки навколишні звуки, але навіть мої думки. Треба було бігти, бігти подалі, швидше від цього місця, але я вже не могла навіть поворухнутися.

Смерч накинувся на мене, підхопив, закружляв, і поніс назад, в море, спочатку я подумала, що задихнусь через усю ту воду, що летить поруч зі мною, але подарунок Уни дозволив мені дихати легко, немов я до сих пір стояла на березі. Тільки ця шалена карусель...  Мені раніше навіть в автобусі погано ставало, а тут... Голова моя закрутилася до такої міри, що я на деякий час втратила свідомість.

Згодом я отямилась, щоб побачити, як швидко наближається скелястий острів, на якому гострими вежами упирається в небо абсолютно чорний замок, і знову відключилася.

Коли я прийшла в себе наступного разу, в голові ще крутилися вихори, але моя  подорож в обіймах морського смерчу закінчилась. Мені кілька разів довелося відкривати і знову закривати очі, поки світ перестав обертатися, і стало можливим хоч що-небудь розгледіти.

Я стояла, точніше, висіла, на стіні похмурого пильного, благо, хоч не сирого, підземелля. Ні віконця, ні кватирки. Тільки пара факелів, закріплених на стінах, освітлюють приміщення. Ноги мої торкаються підлоги, але сил немає триматися на них. Металеві скоби охоплюють мою талію, руки в двох місцях, ноги. І чомусь страшно хочеться пити. Мало мені було води?

По обидва боки біля стін стоять люди, замотані в чорний одяг на східний манер так, що не видно їхніх облич, можливо, це зовсім навіть і не люди. В руках у них сокири, щипці, металеві прути, ножі. Та й інтер'єр приміщення нагадує, скоріше, кунсткамеру, представляючи численні знаряддя тортур, знайомим з яких виявилася лише диба.