Глава 4. День другий. Частина 5.

Після обіду, з години до трьох, нас чекала ще одна пара - лекції по еніології, потім індивідуальні заняття до вечері. Але так як викладачів у нас було тільки двоє, то займалися вони по годині в один день з п'ятьма студентами, на наступний - з іншими. Так вийшло, що сьогодні зайнятою виявилась команда Вольдемара, а ми з Уной захопили Януарія і вирушили на пляж. Море - моя улюблена стихія, а я тут вже більше доби - і до сих пір не купалася. Непорядок. Ми пішли на те саме місце, куди принесла мене вчора жінка-ангел. Хвилі м'яко накочувалися на прибережний пісок, навіваючи такий спокій і умиротворення, що серце мало не зайшлося від ніжності і млості.

Я перша заскочила в воду, трохи прохолодну для розпаленого сонцем тіла, і зависла в насолоді, розкинувши руки і ледь ворушачи ногами. Море ніжно обійняло мене, плекаючи і пестячи, похитуючи на ледь помітних хвилях. Поруч рибкою влетіла у воду Уна, обдавши мене феєрверком бризок, і образу ж пірнула у глибину. Повільно і поважно увійшов Януарій, незабаром на поверхні залишилася тільки верхня частина його тіла, і відрізнити його зараз від звичайної людини було б неможливо. І не можна не визнати, що він дуже красивий. Трохи закомплексований і затиснутий, але це зрозуміло, коли всі конем обзивають. Зате, залишившись з нами наодинці, він стає дуже милим і товариським. Ми почали з ним весело плескатися і наздоганяти один одного. Я плаваю пристойно. Виявилося, що Ян - теж. Він міг плавати тільки кінською частиною, і тоді його людський торс смішно погойдувався над поверхнею моря. А міг плавати і як людина, тоді його нижня, кінська, частина переходила на підводне плавання. Ми гралися, поки я не зрозуміла, що Уна давно вже пірнула, та так і не з’явилася ні разу на поверхні. Побачивши, що я тривожно озираюся, Ян заспокоїв мене:

- Ти виглядаєш Уну? Не варто турбуватися. Адже вона русалка.

- Була русалкою, але тепер вона як звичайна людина!

- Здатність дихати під водою у русалок не фізіологічна, у них навіть відсутні зябра, а магічна. І вона не зникне від того, що заклинанням хвіст був перетворений в ноги. Зрозуміло?

- Зрозуміло.

А тут і сама Уна з’явилася в хвилях, вибралась на берег і впала на жовтий пісок. Ми поспішили за нею. Ну що знову сталося?

- Подруго, що таке? Знову очі на мокрому місці... - схилилася я над нею.

Русалка сіла, притулившись до мого плеча, поруч ліг Януарій, тривожно зазираючи в її очі.

- Все добре, - схлипнувши, відповіла Уна. - Просто... щось втрачаєш, щось знаходиш. А я ось знайшла друзів, - обняла вона мене і Яна за плечі, вже з посмішкою поглядаючи то на одного, то на іншого.

- Тоді пішли кататися, - весело махнув головою однорогий. - Каталася коли-небудь на коні?

Русалка заперечливо похитала головою.

- Так сідай, - Ян піднявся на всі чотири копита і, підхопивши Уну м'язистими руками, посадив собі на круп.

- Тільки тримайся міцніше, скакати будемо швидко!

Русалка слухняно обхопила його за талію, притискаючись всім тілом до спини і весело виглядала з-за плеча.

- А потім тебе покатаю, - підморгнув мені однорогий.

Я дуже люблю на конях кататися, але щодо Яна у мене така думка навіть не виникала, адже він розумна істота, та якщо він сам хоче...  Але ж молодець, придумав, як відвернути русалку від сумних думок після відвідин рідної стихії.

- Добре, - махнула я рукою, - тільки я погуляю уздовж берега. Будете шукати мене там, біля валунів.

- А мені не треба тебе шукати, - посміхнувся Януарій. - Як єдиноріг я завжди зможу визначити місцезнаходження близької мені людини, і навіть вмію переміщуватися у просторі, правда, поки на невеликі відстані.

Ян з Уною за спиною помчали, здіймаючи хмари піску вздовж узбережжя. Я помахала їм рукою і вирушила в інший бік, туди, де виднілися сірі скелі. На цивілізованому пляжі, зрозуміло, класно, але мене куди більше привертає дика природа.

Містечко виправдало виплекані мною надії. Важкі кам'яні брили в мальовничому безладді прикрашали узбережжі. Такі ж камені встеляли морське дно. Окремі валуни стирчали над поверхнею, а два з них були такі високі, що здавалися воротами у нескінченність. Пейзаж жваво нагадав мені дикий пляж в Алупці, в районі Воронцовського парку. Я любила там ловити між каменів крабів. Вони смішно перебирали клешнями, бочком затискуючись у щілини. Я ловила їх голими руками, а потім випускала на волю. Це був чисто спортивний інтерес.

Перескакуючи з каменя на камінь, я наблизилася до краю води і повільно пішла на глибину. Якщо ви коли-небудь ходили по слизьких оманливих каменях, що так і норовлять вивернутися з-під ноги, то знаєте, що це таке. Я кілька разів ледь втримала рівновагу, поки не добралася до відкритої води і змогла поплисти. Мій шлях лежав між скелями, що нагадували прочинені ворота, і, потрапивши в їх тінь, я згадала легенду про Сциллу і Харибду, між якими не могла проплисти жодна жива істота. Але мертві скелі не ворушилися, я спокійно виплила «за ворота», поплюскалась злегка у відкритому морі і так само повернулась назад. Натягнувши на мокре тіло шорти і майку, пішла помалу назад, раптом побачила, що мокрі ноги обліплені піском, і відправилась до моря змити його. Зайшовши по коліно в воду і влаштувавшись на одному з каменів, я раптом помітила, що в напрямку від «воріт» до мене пливе якась істота. Я зацікавилась. Коли вона наблизилась, я добре розгледіла голову дракона і довге,  не менш, ніж триметрове, гнучке тіло з колючим гребенем по хребту. Істота виявилась настільки неймовірною, що я на всі сто була впевнена: знову витівки Вольдемара. Хоче налякати мене, побачити, як я буду тікати, ковзаючи і падаючи на каменях, а сам з дружками стане заливатися від сміху, ховаючись неподалік. Не вийде.