Глава 2. Знайомство. Частина 1.

 Біля входу до замку мене зупинив дідок в лівреї, з борідкою клинцем і карими уважними очима.

- Юне створіння, вам не сюди, - проскрипів він, оглядаючи мене, як дивовижну тваринку.

- А куди? Мені потрібен лорд Ліннон.

- Майбутня студентка?

- Начебто...

- А я і кажу, що вам не сюди. Пройдіть до навчального корпусу, - дідок тицьнув рукою в бік одноповерхової будівлі з вітражними вікнами.

- Так це і є ... БУРСА? - пошаркала я ногою по кам'яній плиті.

- Вона сама, хай їй грець. Були тиша й спокій, а тепер їдуть всякі різні. Молодь! Життя не буде зовсім. Треба іншу роботу підшукувати... Бо...

Я повернулася, вирішивши не слухати одкровення старого, що загрожували затягнутися на невизначений час, і побрела в напрямку так названого навчального корпусу. Тут над двостулковими дверима було ясно написано: «БУРСА». Таблички із стрілками привели мене в кабінет, де звичайнісінька секретарка з нудьгуючим виразом обличчя, не звертаючи на мене жодної уваги, прийняла папку з рекомендаційним листом, відмахнулася від мого шкільного атестата, відсканувала новенький, недавно отриманий, паспорт, одним пальчиком вбила мої дані в комп'ютер і видала направлення на поселення в гуртожиток.

- І куди мені тепер? - здивовано запитала я секретарку, що вже заглибилися в малоформатний любовний роман.

 Зітхнувши, вона зволила підняти на мене погляд:

- Взагалі-то, належить спочатку оселитися, але ти вже й так зупізнилась, усіх студентів збирають зараз в кабінеті №7. Так що ти, напевно, йди прямо туди. Треті двері справа по коридору.

І секретарка знову заглибилась в читання.

Я зітхнула і відправилася шукати своїх майбутніх однокурсників.

Перші...  Другі...  Я відкрила треті двері і прослизнула в аудиторію.

- Вибачте...  - глянула на присутніх і притулилася до стіни.

Посередині стояли столи в два ряди, а по обидва боки коло стін так само, як і я, озиралися на всі боки новоспечені студенти. Матінко, та куди ж я потрапила? Невже все, що я дізналася сьогодні про себе - правда ?! Я ж до останнього думала, що це - розіграш. Я... В цю мить пролунав низький чоловічий голос і я повернулася. Попереду перед заміняє шкільну дошку екраном стояла пара. Напевно, це і є засновники академії. Чоловік - високий, сухорлявий, з посивілимм скронями і пронизливими блакитними очима. А поруч - маленька жінка, не худа, але і не товста, з охайно укладеними світлими кучерями, віку старше середнього, доглянута, в строгому костюмі бузкові.

- До мене можете звертатися - лорд Ліннон, до моєї дружини - леді Євгена. Ми раді вітати вас в нашій академії, сподіваємося, що вчитися ви будете старанно і вести себе гідно. Як ви вже знаєте, наша академія тільки відкривається, набралась одна група. Вас мало, тому зараз я хочу представити групі кожного з наших студентів...  - чоловік дивився на екран ноутбуку, що стояв перед ним на столі, куди, мабуть, вже були передані дані про вступників. - Якщо побажаєте щось додати, то будь ласка. Отже, почнемо... Вольдемар Ріввек, позашлюбний син правителя всієї Стімерії, лорда Стівена Ріввека, головного чаклуна Синьої Гільдії.

- Між іншим, четвертий в праві спадкування, - відгукнувся симпатичний високий хлопець, виряджений в такий брендовий моднячий одяг, немов зібрався в дорогий нічний клуб.

Такий одяг, на мою думку, не для сина лорда, а для... наприклад, сина нафтового магната. Про належність до правлячого дому говорить тільки медальйон з гербом. Доглянуте волосся світло-русявими пасмами спускається до плечей. У темно-коричневих очах не відбивається навіть світло. Губи презирливо вигнуті. Тонкий ніс зі злегка помітною горбинкою. Пихи -  хоч греблю гати. Гонору стільки ж. Однією рукою спирається на плече хлопця нижчого його на голову, чорнявого, чорноокого, але трохи повненького і простакуватого на вигляд. Другою - обіймає красиву дівчину, високу, тонку в талії. Волосся у неї світле і довге, до пояса, швидше за все, нарощене. Очі так густо нафарбовані, що важко розібрати колір. Знаю я таких дівчат, які ніколи туш не змивають, тільки додають щодня, щоб ніхто їх ненароком не побачив без косметики. Тому що без косметики там і дивитися нема на що. Сірі мишки. Але зараз, з яскравим макіяжем, вона здавалася дуже навіть привабливою. Та й одягнена була відповідно. Починаючи від піднятих на волосся темних окулярів і закінчуючи бордовими ботфортами на височенних підборах. Під стать лорду-бастарду. Звичайно, куди мені до її ботфортів в моїх кедах з високою шнурівкою. Ні, теж стильно, звичайно, але... Коротше, заняття ще не почалися, а група еліти вже сформувалася. І я в неї, здається, знову не потрапила.

- Прошу любити і жалувати, - вільно розкинув руки цей позашлюбний син чаклуна, вийшовши вперед і ставши поруч з лордом, поблажливо похитуючи головою в такт неголосним оплескам, що лунали з боку його групи підтримки.

- Добре, Вольдемар, можете вибрати місце.

Розкутим кроком четвертий в черзі на успадкування трону прокрокував по аудиторії і зайняв останній стіл в правому ряду, розвалившись в самій невимушеній позі.

- Подалі від препода - ближче до народу, - прокоментував свій вибір і озирнувся вичікувально.

Його «люди» підтримали кумира короткими смішками.

- Маргаритка, дочка мавки зі Світлого лісу і чоловіка з людського племені.