Розділ 2.

Усе навколо завертілося з блискавичною швидкістю. Тільки-но я встигла подумати ще мене от-от вирве, як усе закінчилося і я опинилася обличчям у м’якій траві. Заспокоївши свій вестибулярний апарат кількома глибокими вдихами і видихами, я сіла, оглядаючись довкола. Зелень трави, кущів та дерев прямо виїдала очі. Сонце було високо в небі і трохи припікало, та благо, що ми знаходилися у лісі. Навкруги птахи співали свої серенади, зайчики і другі мілкі істоти бігали довкола, не боячись нас. Я вдихнула на повні груди чисте, свіже повітря. Усе це занадто добре, щоб бути правдою.

- Вітаємо у Амарилісі. – Майк подав мені руку, допомагаючи встати.

Більше схоже на сюжет Діснеївського мультфільму. – я стряхнула з себе траву і одразу ж зняла толстовку, обв’язавши її навкруг пояса рукавами, залишившись у чорній майці. – А чому тут так тепло? У мене вдома була осінь.

- Тут час пливе трохи по-інакшому. Повільніше. – відповіла Діана, оглядаючись довкола.

- Хм… - я, нахмуривши брови, поглянула на духів. – І довго нам іти до Двору?

- Близько двох суток… Чим швидше, тим краще. – Майк також нахмурився. Ці двоє були напружені.

- Хей, розслабтесь. Чому ви такі зосереджені? Ми ж у чарівному світі, так? Якщо з нами трапиться халепа, із хмаринки зістрибнуть, не знаю, однороги, чи що? Почаклують і ми усі полетимо у захід сонця. – мій голос звучав саркастично, та Діана, поглянувши на мене, пропустила жарт повз вуха.

- Ми зараз знаходимося на території орків, Кессі. Поводів для радості є не дуже багато.

Я осторопіла. Судячи із слів і тону дівчини, орки – погані хлопці. Як це дивно! Всього добу тому я спокійно спала, навіть не уявляючи про це світ. А тут духи, сирени, орки… Мій мозок просто не встигав за стрімкістю подій. Я задала наступне питання:

- У вас не дуже хороші стосунки із ними, еге ж? – я гмикнула, дивлячись на Майка. Той скоса зиркнув на мене, ще дужче хмурячись. Я починала відчувати дискомфорт, який прийшов з легким відтінком роздратування. - Та що з вами таке? Невже три духи не зможуть завалити парочку зелених виродків?

І ніби спеціально, щоб мені насолити, ми почули викрики і посвистування. Діана вхопила мене за руку і потягнула у найближчі кущі, за якими ми сховалися. Вона приклала палець до губ, наказуючи бути тихо. Я кивнула, і через завіс із листків стала спостерігати. За мить земля під нами почала здригатися, ніби якийсь динозавр наближався. Мені аж мороз по шкірі пройшовся, та цікавість все одно перемагала. Кроки наближалися, нас про це повідомляли усе потужніші поштовхи. Через декілька секунд я побачила їх.

Орки трохи відрізнялися від тих, що я бачила у комп’ютерних іграх чи фільмах. Колір шкіри у них не був зелений, як я гадала, а світло-коричневого кольору. Двоє цих хлопців були високими, міцними, прямо гори м’язів, чого вони і не ховали. Торси у них були абсолютно голі, тільки на шиї одного висіли різні намиста, а у другого на плечі виднілося тату. Взагалі, я люблю тату, та коли я пішла у салон, мене одразу ж і вигнали звідти. Як на мене, це дискримінація дітей. Повертаємось до орків. У першого, того що із намистом, волосся було зібране у високий кінський хвіст. Деякі прядки були заплетені у косички. Натомість у другого волосся на голові узагалі не було. У цих двох обличчя були схожими: із нижньої щелепи росли по два бивні. Вони були досить таки звичайними, але не те, що вони вели на ланцюгах…

Величезна тварюка, ростом приблизно у чотири метри, від якої так і віяло… злом. Я це відчувала, і у мене всередині усе охололо. Діана поруч зі мною дрібно затремтіла, і я повернула голову у її сторону. Вона зустрілася зі мною поглядом, і самими губами промовила: молох. Я повернула голову до нього.

Молох мав майже чорне забарвлення шкіри. Голова у цього демона була простим черепом, обтягненим шкірою. Замість очей були чорні впадини, а замість рота – вертикальні прорізи. З самого чола угору йшли закручені роги. Орки вели його на ланцюгах і судячи з їхнього тону, говорили ці хлопці не найприємніші речі. Я знову повернула голову до Діани, яка з жахом в очах спостерігала за даним дійством.

- Чому він не вирветься? – я намагалася прошепотіти це як найтихіше, та дівчина напружившись повернулася до мене.

Так само голова молоха повернулася до нас. Коли я поглянула у його очі, якщо їх так можна назвати, мене охопив жах. Просто дикий жах, якого я ніколи не відчувала раніше. Усе всередині мене закрижаніло, я й поворухнутись не сміла. Перед моїм зором постали страшні сцени війн, кровопролиття, крики, звуки мечів… Я затремтіла, намагаючись вирватись із цього марева. І через мить мені це вдалося. Я знову бачила перед собою здоровенного демона. На мить здалося, що він навіть призупинився, усе ж дивлячись на мене, та його потягнули уперед.

Коли усі троє зникли з нашого поля зору і гуркіт землі зупинився я підвелася на ноги, які вже встигли й заніміти. Та не встигла я й слова сказати, як Майк вхопив мене за плечі і почав трясти:

- Ти що, геть розум втратила!? Дивитися у очі молоху! – він був дуже розгніваний, та я розсердилася іще дужче.

- Відстань від мене! Так, я подивилася йому у очі! І Що!? Ніхто не помер! – Дух випустив мене і запустив руки у своє волосся.

- Кессі, тобі неймовірно пощастило! – в розмову вступила Діана, яка виглядала дуже переляканою. Моє роздратування все збільшувалася і пальці на руках почали пощипувати. – Молоху не можна дивитися у очі! Цей демон одним поглядом може звести тебе з розуму, після чого ти накладеш на себе руки. Шляху назад уже не нема.