Розділ 1.

Wake up!

Grab a brush and put a little (makeup)!

Grab a brush and put a little

Hide the scars to fade away the (shakeup)!..

Скиглячи і перевертаючись на другий бік, я вимкнула будильник у себе на телефоні. Нарешті я знайшла пісню, яка мене розбудить. Метал-групу System of a Down я відкрила для себе зовсім недавно, і зрозуміла - це те, що мені потрібно. Протерши очі, я сфокусувала погляд на скучно-білій стелі. Знову скиглячи, підвелася з ліжка і пішла до невеликого дерев'яного столика, на якому стоїть древній комп'ютер, який я навіть не включаю. Наливши води у стакан із графіна, я залпом випила увесь вміст склянки. Кинувши косий погляд на залишки води у графіні, я почула радісне збудження. Зосередившись на воді, відчувши добре знайоме пощипування по всьому тілі, я провела рукою над графіном, і через мить вода зависла у повітрі, формуючись у якусь дивну фігуру. Я посміхнулася. Все таки приємно випускати іноді свою енергію на волю. Це, можна сказати, моя особливість. Я вмію керувати водою. Узагалі не знаю, звідки у мене таке вміння.

Усе почалося у чотирирічному віці, коли я, дурне маля, бігало біля басейну за метеликом. Вікторія тоді спала на шезлонгу, зморена сонцем, і напевно, вчорашнім побаченням із черговим багатим бойфрендом. Мушу погодитися, виглядала вона ефектно: фігура моделі, довге світле волосся, і красиві, каро-зелені очі. Так-от, я перечепилася за бордюр і впала в басейн. Плавати я, звісно ж, не вміла, тому просто падала на дно. Та в одну мить я почула, що мене виштовхує із води. І от я вже стою на землі, дивлячись на величезний водяний щупалець, якщо його так можна назвати, що маячить у мене перед обличчям. Будь-яка інша дитина на моєму місці з криками втекла б геть, та мене потягнуло до води. Коли я кінчиками пальців торкнулася «щупальця», його кінець почав формуватися у голову. Вимальовувалася мила морда, ніздрі і очі. Коли я маленьким пальчиком тицьнула у ніс цієї істоти, получила струмок води у обличчя. І тоді від мого дитячого писклявого сміху і прокинулася Вікторія. Діставши від неї по м'якому місцю, я увесь день сиділа у кімнаті, але була рада тому, що моя опікунка не побачила мого нового друга.

Вирвавшись із спогадів, я глянула на годинник. Опів на восьму. Прокляття! Я спізнююсь. Ставши перед дзеркалом, я зайшлася розчісувати своє довге і злегка закручене волосся, кольору вороного крила. На світлі воно навіть віддає темно-синім. Залишивши його розпущеним, я взяла чорну підводку і намалювала стрілки. Вчителям у школі це не дуже подобається, але мені байдуже. Тим паче мені скоро п'ятнадцять. Ну, через одинадцять місяців. Ще раз переконавшись, що стрілки гарно підкреслюють мої очі аквамаринового кольору, я задоволено посміхнулася. Взагалі, я виглядала досить-таки симпатично, тільки мене бісило легке ластовиння на носику. Але в школі я не була популярною, натомість сиділа на останній парті, де мене ніхто не чіпав. Мене це влаштовувало. Відмінницею я також не була. Просто я ненавиджу історію. А вчитель, що її веде, містер Джонатан, іще той козел. Так я його назвала, коли получила двійку за контрольну. Ох, і шуму тоді було… Кинувши погляд на годинник, я пришвидчилася. Джош напевно уже чекає. Одягнувши чорну футболку і чорні джинси, я хапнула свій рюкзак і пішла на вихід із кімнати. Та на моє розчарування, двері були зачинені. Я кулаком загримала по лакованій поверхні:

- Вікторіє! Відчини, мені у школу потрібно! – дедалі я сердилася усе більше, і відчувала як починає пощипувати тіло. – Вікторіє! Ах, до біса!

З пересердя я копнула двері ногою, і відчинила вікно. Ця стерва напевно знову на побаченні. Якщо взагалі додому вчора повернулась. Вона замикає мене у кімнаті, коли я її дратую. Тобто завжди. Такими темпами вона могла б і не відчиняти їх. Не розумію, як взагалі батько міг мене довірити їй? Мені було два, коли він поїхав за кордон і не повернувся звідти. Маму свою я взагалі не знаю. Але як на мене, хороші батьки не залишили б свою дочку такій безголовій курці. Вона тільки й думає, що про чоловіків. Терпіти її не можу.

Перелізши через підвіконня, я опинилася на даху свого будинку. Обережно сходячи по черепиці зеленого кольору, я залізла на дерево, і вже, злізши з нього, опинилася на землі. Пробігши по тротуару, я побачила Джоша, який чекав на мене біля свого будинку. Добре, що ми були сусідами. Наблизившись до нього, я побачила, що він посміхається.

- Знову ти запізнюєшся, Кессі. – ми обійнялись. Попри те, що нас досить часто підштрихували через те, що ми дуже близькі, романтики у наших стосунках не було ні каплі. Ні, я не кажу, що Джошуа Сміт не красивий, навпаки: у нього волосся мідного кольору, завжди хаотично стирчить у різні боки, але це робить хлопця симпатичнішим, очі сірого кольору, у яких весь час горять веселі вогники. Він гарно вчиться, і завжди пускає у хід свої дотепні жарти. Джош кличе мене до себе, коли Вікторія дуже біситься. І мама його, Олівія, дуже хороша. Ми були просто друзями, і нас обох це влаштовувало. Тим паче, він мій єдиний друг. – Знову Вікторія?

- Ця відьма забула відчинити двері моєї кімнати, тому прийшлось вилізати через вікно. – буркнула я, досі сердячись.

- Джоше! Кассандро! – Олівія окликнула нас, тільки для того, щоб помахати на прощання. Я посміхнулася і помахала у відповідь. Все таки вона дуже мила.

Пройшовши декілька кроків у мовчанні, ми з Джошем обмінялися поглядами.

- Ти впевнена, що не хочеш нікуди звернутися? – Джош вмовляв мене піти до поліції, пожалітися на Вікторію, але я цей варіант навіть не розглядала. Краще уже терпіти цю відьму, ніж гнити у дитбудинку іще чотири роки.