Розділ дванадцятий

Та драматична подія мала трагічні наслідки для родини. Скопасіс заслаб ще більше, так ніби новина про неприємну пригоду підкосила його вщент. Наступного дня чоловік зліг і вже навіть не намагався підвестися. Томіріс годувала його з ложки, розтирала усе тіло, розганяючи судинами кров, готувала різні настоянки та зілля. Але марно – батько щодня, щохвилини втрачав свої життєві сили, вони витікали з нього ніби вино із дірявого міха. Не допомагали ані замовляння, ані обнадійливі слова, якими дівчина намагалась підбадьорити старого. Зрештою, одного вечора, ніби передчуваючи власну смерть, Скопасіс попрохав Томіріс залишитись біля нього. Мовляв, має бажання поділитися однією таємницею.

Дівчина навіть не здогадувалась, про що йтиметься, тож радо погодилась. Вона пригнала отару поближче до стійбища і наказала Сірому стерегти овець. Той вже одужував: добре їв, ходив, навіть намагався прискорювати власний біг; голос старого пса поволі ставав дзвінким, вбирався у силу. Здавалось, пес ще більше прив’язався до дівчини, відчував у ній не лише господиню а й рятівницю, за котру тепер був ладен віддати власне собаче життя.

Томіріс розпалила перед шатром велике багаття і відкрила чадру, що закривала вхід до юрти. Сюди плинуло сяйво й тепло, долинав муркотливий спів цвіркунів. Безмежний степ дихав, жив, ворохобився нічним життям своїх численних насельників. Над стійбищем яскраво палахкотіли міріади зірок, освітлюючи усе білим холодним сяйвом. Найбільші густі жмені їх збилися у безкінечне й широке рядно – Чумацький шлях.

Дівчина дала батькові попити збадьорюю чого зілля і сіла поряд, готуючись вислухати його розповідь. Чоловік довго мовчав, ніби збирався з духом чи ж просто згадував, про що саме збирається повісти. А тоді мовив кволим голосом, вкладаючи у розповідь залишок усіх сил.

– Дитино моя люба, я маю тобі розповісти це… Гадаю, так воно буде краще… Якщо ти знатимеш правду… Ми прожили з Мадою довге життя… Але ніколи не мали дітей… Спочатку мріяли про це… Сподівались… Марили тим самим днем, коли у нашому шатрі пролунає дзвінкий дитячий плач… Та з роками змирились… І жили один для одного… Навіть слуг чи рабів не тримали… Щоби не мати побіля себе чужої людини… Та якось я вирушив пасти отару… Далеко відігнав її від стійбища… Сірий теж був зі мною… То він перший подав голос… Коли знайшов… Я пішов на його гавкіт і побачив у траві якийсь згорток, що волав… У ньому було немовля… Голодне… Замерзле… Я забрав дитину, нагодував і приніс до Мади… Вона надзвичайно раділа такій дивовижній знахідці… Так ми прийняли тебе у свою родину… Уважали те подарунком богів… За наше тривали терпіння… Ти стала нам рідною… Ми дали тобі ім’я… На честь цариці масагетів… Я хотів, щоби ти була схожа на неї… Тому вчив тебе всьому… Не лише жіночій роботі, а й чоловічій… Ти повинна все уміти робити… Тоді ти станеш по-справжньому вільною…

Томіріс уважно слухала батька і на її обличчі поволі розтікався вираз неабиякого зачудування. Вона навіть уявити не могла, що є нерідною дитиною Скопасісу та Маді. Так, вони були вже застарими як для батьків, та хіба у світі не буває див, коли жінка на старості народжує собі дитину? У кожного своя доля і свій шлях широкий. Аж виявляється, що вона – знайда. Хай там як, але вона – Томіріс – все одно любить і шанує свого батька Скопасіса і свою померлу матір Маду. Бо вони для неї – найрідніші, вони – справжні батьки!

Скопас іс продовжував розповідати, і, як здавалось, його голос набирав силу, все дужчав і сильнішав, ніби спогади про минуле наповнили єство старого неабиякою силою.

– Я багато років думав про те, звідки ти могла узятися біля нашого стійбища… Адже ми кочували далеко від інших сколотів… Та й у ті самі дні я жодного разу не видів поблизу нашого стійбища жодної живої душі… І раптом знайшов немовля… У чистих пелюшках… Звідки?.. Як?.. Яким побитом ти могла опинитися в нашому краї?.. Я не мав на те жодної відповіді… Іноді, під час зустрічі з сусідами та родичами, я намагався якось так обережно розпитати, чи, бува, ніхто із них не наїжджав на мої терени у ті дні… Проте жоден того не підтвердив… Тож я змирився… Гадав, то боги змилостивилися над нами з Мадою, і послали нам дитя… Аби була втіха на старості… Та підтримка у тілесній немочі... Та лише нещодавно я збагнув, як ти опинилася у нас…

– Як?! – Не витримала Томіріс, уважно вдивляючись в обриси батька.

Той на мить змовк, ніби роздумував над відповіддю. Тоді зітхнув і урочисто прорік:

– Тебе нам принесли.

– Хто?!

Скопасіс дивно усміхнувся, ніби той неймовірний здогад розважив його. А тоді втомлено заплющив повіки, бо ж не мав сили кивнути головою, аби погодитися із самим собою.

– Вони…

– Хто – вони? – Непевна, сповнена загадок розмова Скопасіса почала дівчину інтригувати.

– Грифони… – Видихнув чоловік і знову усміхнувся.

– Грифони? – недовірливо запитала дівчина.

– Так… Я те одразу збагнув… Коли ти розповіла про свою зустріч з тим… Краснооком… Ти не вбила його з помсти… Навпаки, дозволила йому харчуватися своїм улюбленим лошам… А тоді ще й полікувала йому ушкоджене крило… Я гадав, що то легковажний дитячий прояв людського милосердя… То згодом збагнув інше: ти сприймала його як друга… А він ставився до тебе як до товариша… Такого не буває між людьми та грифонами… Це щось особисте… Надлюдське… Вони сприймають тебе як повелительку… Отже, ти – інша… Геть інша…

– Як це – інша? – Не збагнула Томіріс.