Розділ дев`ятий

Того дня Томіріс як і зазвичай, вигнала отару у степ, а разом з нею услід побігло і лоша. Сірий занедужав, тож дівчина наказала йому бути вдома. Дівчина розчесала стригунові гриву та хвіст, і тварина виглядала справжнім степовим огиром, лише у мініатюрі. Трохи побавившись поряд, жереб’я полишило свою юну господарку і поскакало геть, у пошуках смачної трави. Томіріс вирішила повалятися посеред степу, на верхівці старовинного кіммерійського кургану. Лягла горілиць, випростала кінцівки і замріяно погляділа у небо. По безмежному блакитному морі пропливали поодинокі хмари, високо над землею чувся спів посмітюхи, настояний аромат степових трав лоскотав ніздрі і туманив голову. Саме так пахне свобода, саме цей аромат є уособленням абсолютної людської волі і непідлеглості. Томіріс заплющила очі і почала прислухатися до пташиного співу. Жайворон нагадував дрібний дзвоник, що своїм лагідним калатанням сповіщав світ про власне існування. Здавалось, що зараз, нині у світі нікого не існує, лише Томіріс та він – дрібний дзвінкоголосий птах, якого ледь розрізниш у повітрі. І саме для неї – юної доньки дикого степу – і призначений його мелодійний спів.

Несподівано до співу посмітюхи приєднався ще один звук – гучний, болісний, стражденний. Томіріс миттєво розплющила очі і підвелася, стурбовано роззирнулася навсібіч. Слух не зраджував – дівчина напевно знала, кому саме належав той страдницький голос.

У підніжжя старого кургану безтурботно паслися вівці – здавалось, жодна сила у світі не здатна порушити їхнього спокою. Але окрім овець навколо не було нікого, лише голос страдницьки сповіщав, просив про допомогу.

Дівчина різко стала на ноги, схопила спис, що стирчав у землі, і побігла униз. Неподалік, за кількома старими маслинами, виднівся розтин глибокого яру. Томіріс одразу все збагнула: її лошатко напевно потрапило туди, ушкодилося і тепер щосили просило про допомогу.

Томіріс швидко проминула відстань і надбігла до краю яру. Стала над схилом, стурбовано поглянула униз, шукаючи поглядом лоша. Те, що побачили її очі, було жахливим...

На дні яру, розклавши обабіч себе широкі крила, сидів грифон. Він тримав передніми лапами лоша, поваливши його на бік. Гострі пазурі грифона увігналися у тіло коненяти, а з-під них виступила кров. Своїм міцним дзьобом грифон бив лошаті у бік, трощив ребра і виривав звідти цілі шматки м'яса. Лоша відчайдушно волало про допомогу, проте було очевидно, що вже ніяка сила не врятує його. Кров випливала з пораненого тіла а останні сили полишали тварину. Вже незабаром воно агонізує і сконає, так і не перетворившись на справжнього красеня-коня.

Вид помираючого лошати вразив Томіріс у саме серце. Кров миттєво вдарила в обличчя, серце відчайдушно закалатало від люті. Дівчина озвалася войовничим кличем і, здійнявши над головою свого списа, стрімко кинулася униз. Від ворога її відділяло кілька десятків кроків, а від помсти – лише кілька секунд.

Грифон почув голос дівчини і на мить застиг, урвавши свій кривавий бенкет. Він звів голову на довгій шиї і повернув його у бік Томіріс. Лише зараз дівчина зауважила дивні очі тварини – яскраво-червоні, з гранатовим відливом. Грифон здивовано дивився на людину, що сміливо наближалася з метою помститися за свою втрату. Грифон не виявив жодного страху чи занепокоєння. Тільки раптом озвався дивним звуком, в якому змішалося клекіт і болісний стогін.

Лише зараз Томіріс зауважила, що грифон поранений. Його ліве крило було криве і закривавлене. Очевидно, він ушкодив його у бійці з іншим грифоном, або ж невдало впав, приземлившись на крило. Кістка зламалася і тепер стирчала з-під шкіри, демонструючи усім слабкість тварини. З таким ушкодженням грифон не матиме змоги відлетіти на зимівлю, тож приречений зимувати у цих краях. Якщо знайде для себе безпечне і надійне лігво, то перезимує. В іншому випадку неодмінно загине: або замерзне у мороз, або ж, ослаблений, стане чиєюсь легкою здобиччю.

Грифон знову подав голос. Тепер це був геть інший звук – благальний, стражденний. Томіріс зрозуміла: грифон просив не заважати йому насичуватися – полювання на слабку дичину було для нього єдиним способом прохарчуватися і вижити. І цією дичиною сьогодні стало лошатко Томіріс – її весільний подарунок від майбутнього чоловіка.

Як не шкода було Жвавчика, але врятувати його дівчина вже була не в силі – хіба що спробувати помститися за загибель. Та хіба це поверне їй лошатко? Хіба поверне радість і можливість розважатися, годувати, розчісувати хвіст та гриву?

Томіріс сумно зітхнула і опустила свого списа. А тоді розвернулася і рушила назад, подерлася вгору крутим схилом яру. По її щоках текли дві тонесенькі срібні цівочки сліз...

Томіріс повернулася до кургану, повільно опустилася на коліна, закрила долонями обличчя і гірко заплакала. Лоша було її справжньою радістю, живою іграшкою, яка несла втіху і задоволення. Втративши лошатко, Томіріс ніби втратила частку самої себе.

Та найдивніше відбулося згодом, за кілька годин. Томіріс заспокоїлася, зрозумівши, що втраченого не повернеш. Тож намагалась не думати про жереб'я, яке могло б перетворитися на красеня-коня. Зрештою, навіть низькорослі степові тарпани – теж коні, і вірно служать своїм господарям. Аж раптом...

Спочатку овеча отара злякало побігла врозтіч, ховаючись за курган. А вже наступної миті із яру спочатку з'явилася гостродзьоба голова на довгій шиї, потім крила і, нарешті, усе тіло грифона. Він легко, ніби здоровенний кіт, піднявся нагору, розгледівся і, зауваживши самотню постать дівчини, що сиділа на могилі, рішуче попрямував до неї. Томіріс з неприхованою тривогою спостерігала за тим, як наближається до неї дивний звір, якого вона ще у яру мимоволі назвала «Краснооком» за дивовижний колір його рубінових очей. Грифон повільно наблизився до юнки і зупинився у кількох кроках від неї. Кілька разів повернув свою голову ліворуч-праворуч, ніби намагався якнайпильніше розгледіти сколотку, а тоді раптом розкрив дзьоба і благально заскавучав. Так-так, саме заскавучав, нагадуючи пораненого чи ображеного пса. Томіріс здивовано розглядала дивовижну тварину, про яку стільки чула, та ще жодного разу не бачила. Між тим, грифон раптом опустив низько голову, пригнувши її мало не до землі, і ступив уперед, потім розвернувся боком. Аж тепер Томіріс зрозуміла його дивовижні рухи – Красноок демонстрував дівчині своє понівечене крило. Їй враз стало шкода грифона. Тож вона підвелася і сміливо ступила йому назустріч. Підійшла, уважно оглянула кінцівку і скрушно похитала головою.