Розділ сьомий

По обіді до стійбища прибула ціла делегація – близько десятка вершників. Першим їхав дуже поважний, немолодий сколот із сивою бородою. Його кінь був гарно вбраний, мав позолочену вузду, та й сам чоловік виглядав вельми заможно: шовкові штани, розшиті чоботи, гарно прикрашена візерунками та срібними нашивками куртка. На поясі висів акінак у золотих піхвах та із золотим руків’ям. Горит мав золоті накладки, що свідчило про високий статус добродія. Поряд із ним на коні сидів молодший проти нього чоловік – теж добре вбраний. З виду було видно, що то його син: кароокий, з дужками чорних брів, рішучим підборіддям та орлиним носом. Позаду їхали охоронці – усі зі списами та сокирами, у захисних обладунках. Скопасіс був серед них. Проте своєю незаможністю старий одразу впадав в око кожному, хто бачив цю процесію. Ледве гурт заїхав у стійбище, як Скопасіс виїхав наперед, роззирнувся, вишукуючи поглядом Томіріс.

Дівчина помітила гостей заздалегідь – про появу чужинців одразу попередив Сірий: нашорошив вуха, принюхався а тоді із загрозливим видом кинувся до непроханих зайд. Не відаючи, хто то є, Томіріс про всяк випадок приготувала лук, поклавши на тятиву стрілу. Списа устромила у землю так, щоби була можливість одразу ж його вихопити і виставити перед ворогом. Лише коли пес раптом озвався радісним гавкотом, упізнавши серед прихідьків господаря, дівчина заспокоїлась. Сховала у горит лук, узяла до рук списа і рушила до стійбища, назустріч гостям.

– Ось вона, шановний Савлію, – з повагою мовив Скопасіс і поглянув на дівчину.

Гість уважно дивився на Томіріс, в його очах світився неприхований вогник неабиякого зацікавлення. Решта чоловіків також згуртовано позирали на юну сколотку, котра стояла навпроти них зі зброєю в руках. Її вигляд був таким рішучим та незалежним, що у мужніх чоловіків на обличчях почали з’являтися усмішки.

– Гарна, – мовив лише одне слово сивобородий.

Він усміхнувся і схвально похитав головою, ніби погоджувався з власним вибором. А тоді раптом озирнувся до своїх товаришів, що прибули разом із ним.

– Ну, що скажете?

Чоловіки схвально хитали головами, охоче підтримуючи думку старшого скіфа.

– Гарна. Приваблива. Чудова. – Чулися голоси.

– А ти чого мовчиш, Іданфірсе? – Савлій поглянув на свого молодого супутника, що сидів на коні поряд.

Той уважно і навіть дещо розгублено поглядав на дівчину. Зрештою зітхнув і схвально похитав головою:

– Красуня, – мовив стиха.

Задоволений Савлій голосно розреготався і повернувся до Скопасіса, приязно поплескав його по плечу.

– Бачу, не обдурив, правду мовив. Твоя донька дійсно вирізняється неабиякою красою. Та й характер у неї є – он як списа рукою тримає: напевно, якби ми не були твоїми гостями, то вже й пожбурила б ним у мене.

– Так, вона з характером, але добра. І ще дуже юна, – мовив Скопасіс.

– Еге ж, юна. Нехай підростає. Я не кваплю. За два-три роки я надішлю сватів і ми все облаштуємо. Згода?

– Згода, – мовив Скопасіс і на його обличчі раптом заграла дивна задума, ніби він уперше засумнівався у вірності власного вчинку.

– От і гаразд. Тоді я завтра надішлю дарунки і ми урочисто укладемо угоду про заручини. Щоби було як і належить: за батьківським словом і за волею нареченого.

Скопасіс схилив голову на знак згоди, проте нічого не сказав.

Савлій раптом вдарив коня п’ятами і виїхав наперед, наблизився мало не упритул до дівчини.

– Тебе і справді звуть Томіріс? – запитав, так ніби хотів переконатися, що його не одурять, що це і справді донька Скопасіса.

Дівчина нічого не відповіла, лише гордовито звела голову і зблиснула своїми великими карими очима.

Савлій схилився у сідлі і пильно, майже упритиск поглянув Томіріс у вічі.

– Запам’ятай мої слова: кожна Томіріс має шанс стати царицею! Але не кожна цариця має право називатися Томіріс, – мовив він і раптом весело розреготався, відкинувшись назад у сідлі.

Дівчина насупилася, опустила голову і з-під лоба поглянула на незнайомого чоловіка. Його поведінка зовсім не тішила і не веселила її, радше навпаки – дратувала своєю нахабністю і нестримністю. А його жарти були їй неприємними і пісними.