Розділ шостий

Біда прийшла неочікувано, коли на неї ніхто не чекав. Того дня Скопасіс занадто далеко відігнав отару на випас і полінувався вертати її на ніч до стійбища. Пожалів овець, дав їм можливість ночувати посеред степу, на пологому березі річки. А серед глупої ночі з неба, ніби зірки, впала ціла зграя грифонів.

Величезні крилаті хижаки радісно ґелґотали, шипіли, насолоджуючись щедрим частунком. Вони міцно тримали кігтястими лаписьками нещасних овець і з насолодою рвали їхню плоть своїми міцними дзьобами. Чулося рипіння шкіри та хрускіт кісток. Грифони були заюшені кров’ю, рясні краплі якої щедро оросили їхні шиї та лаби. Хижаки швидко упоралися зі своєю здобиччю, від упольованих овець залишився лише закривавлені кістяки та розтрощені черепи – грифони вибирали геть усе, викльовували навіть мозок жертви. Після чого, видавши переможний клекіт, сильно змахували крилами і здіймалися у повітря, розтинаючи його з неабияким шумом. За кілька хвилин їхня зграя повільно полетіла у бік Борисфена на тривалий відпочинок. Тепер нагодовані хижаки могли не харчуватися кілька днів.

Коли Скопасіс знайшов рештки своїх овець, його розпач не мав меж. Отара, котру він випасав і оберігав довгими роками, умить зникла. Він залишився без молока, м’яса, шкір та вовни. Із решти отари він не зможе нічого продати чи обміняти, бо інакше сам не матиме що їсти і з чого робити приплід.

Коли старий повернувся до стану, Томіріс не упізнала його – перед нею стояв блідий, згорьований дід, усе обличчя якого було пооране глибокими зморшками. Він нічого не сказав, лише мовчки зайшов до юрти, ліг на своє місце і так лежав, відвернувшись обличчям до стіни.

Дівчина кілька разів намагалась заговорити до батька, дізнатись про причину його дивної поведінки, чому він усамітнився. Проте дід мовчав, так ніби спав чи раптом оглух, втративши можливість чути інших. Лише під ранок підвівся і мовчки заходився гнуздати свого коня: почепив сідло, поклав зверху коць та прив’язав позаду лантух з якимись речами.

Перші ніж від’їхати, Скопасіс довго і уважно дивився Томіріс в обличчя, так ніби робив те востаннє. А тоді поклав їй на плече свою правицю і мовив:

– Я залишаю тебе саму. Паси кіз, але не далеко від стійбища. Будь уважною. До Камишової річки не ходи.

З тими словами старий здерся на коня, вдарив його п’ятами під боки і рушив з місця.

Дівчина дивилась чоловікові услід доти, доки його силует не зник за пагорбом. У повсякчас думала, що могло статися такого, що Скопасіс так раптом змінився.

Цікавість узяла гору, тож дівчина наважилась порушити батьківську заборону. Вона полишила стійбище, наказавши Сірому бути при козах, узяла списа і подалася до річки. Йти було не так аж далеко, тож молоді прудкі ноги швидко вивели Томіріс до берега. Там вона роззирнулась, проте не побачила нічого надзвичайного. По плесу плавали качки, у воді скидалася риба, на піску вигрівали свої зелені тулуби лупаті жаби. Дівчина вже хотіла повертатись, коли раптом їй спало на думку пройтися уздовж води, усупереч течії. Там, де річище повертало, була гарна заплава.

Томіріс роззулася, зайшла у воду по гомілки і бадьоро побігла берегом. Босі п’яти гучно плескали по плесу, у боки летіли рясні віяла води. Краплі потрапляли на обличчя і дівчина заходилася реготати, тішачись зі своєї витівки. Качки, які плавали по річці, злякано попливли геть до протилежного берега. А Томіріс все бігла і бігла, радіючи можливості побавитись і хоч ненадовго не думати про господарство та клопіт.

Вона добігла до повороту, була мокра і розчервоніла, а очі дівчини блищали від радості. І саме тут раптом зупинилась і стала ніби закам’яніла. В її очах відбився переляк а тіло дрібно затіпалось, ніби у лихоманці.

Увесь берег білів від кісток розтерзаних овець. Хребти, ратиці, лопатки, розтрощені черепи та переламані щелепи, шмаття шкіри... Саме так виглядає поле бою через роки після того, як там відбулася військова сутичка – плоть зогниває, а кістка вибілюється вітром та дощами. Берег аж чорнів від крові, що просочилась углиб ґрунту. І навколо та скрізь – численні відбитки здоровенних кігтястих лаписьок. «Грифони!» – спалахнула думка і Томіріс заходилася злякано роззиратися, очікуючи на напад. В одній руці вона тримала чоботи, в іншій – списа. То була гарна зброя супроти вовка чи, навіть, кабана, якби стався трапунок. Та проти грифона – міцного, великого, спритного, котрий здатний літати і стрибати – то не опір, а дитяча забавка.

Ніщо не порушувало спокою навколо – річка повільно пливла, риба скидалася, качки плавали, – так ніби нічого тут не сталося. Томіріс уважно роззирнулася і притьмом побігла назад. Тепер їй усе було зрозуміло, чому Скопасіс мав звечора такий пригнічений вид і чому заборонив сюди ходити. Втрата овець – ось що було тому причиною. Незабаром їм треба платити царю податок, а зробити того нічим, бо грифони винищили усю отару. Саме це гнітило батька, і він поїхав кудись, можливо, просити допомоги.

Томіріс не замислювалась над тим, де і як Скопасіс проситиме помочі. Сколоти – народ дружній, щедрий, напевно не відмовлять одному зі своїх одноплемінників. Адже усі живуть однаково і в один спосіб долають труднощі. Падіж худоби, хвороби, напади хижаків – з усіма цими халепами сколоти стикаються повсякчас, мужньо долають негаразди та біду.

Вона швидко повернулася до стійбища: кози паслися, Сірий лежав неподалік, уважно дослухаючись та принюхуючись до всього. Тут панував мир та спокій, і ніщо не нагадувало про трагедію, що розігралася на березі річки. Коли Томіріс наблизилась, пес звівся на лаби і радісно заметляв хвостом.