Розділ п`ятий

Від того самого дня, коли Скопасіс знайшов дитину, минуло дванадцять років. Час сплинув швидко, промчався ніби один-єдиний день. Чоловік геть постарів, його дружина померла і тепер знайді довелось узяти на себе усі клопоти по господарству.

Немовля назвали Томіріс – на честь масагетської цариці, що очолила свій народ і перемогла персів. Слава про видатну жінку широко розійшлася світом, а усі сколоти – де б не жили і до яких родів не належали – уважали за честь, називати своїх доньок ім’ям героїні. Проте у дванадцятилітньої Томіріс життя було не геройське. Вона мусила готувати їсти, доїти овець та кіз, пекти хліб, підтримувати вогонь, щоби мати можливість завжди вчасно і швидко нагріти води. Дівчина збирала у степу лікарські трави та корінці, сушила їх і заготовляла на увесь рік. Скопасіс навчив доньку готувати різне відновлювальне зілля та настоянки, передав усі секрети знахарства, які знав. А ще – навчив дівчину складати поламані людські кістки. Для цього клав у мішок еллінську амфору і розбивав її на друзки. А потім примушував Томіріс помацки, крізь цупке переплетіння конопляної нитки, терпляче збирати ті уламки і склеювати їх воском. То було важко і марудно, боліла спина, плечі та пальці, проте дівчинка терпливо складала уламки докупи. За кілька років вона була здатна так само помацки, крізь шкіру, скласти потрощені людські кістки чи ушкоджені хребці. А ще вона виготовляла одяг і розшивала його кольоровими нитками. Крім того, інколи їй доводилось підміняти батька, коли той раптом занедужував і не мав сил і снаги випасати худобу. Тоді Скопасіс завжди казав одну й ту саму фразу:

– Треба тебе якомога скоріше видати заміж, поки я не сконав. Бо де тобі самій з усім цим впоратись?

Томіріс завжди сердилась на ці його слова, а її миловиде личко враз ставало похмурим і злим. Навіть очі – великі, карі, з довгими чорними віями, у яких, як здавалось, ховалось сонце, враз тьмяніли і сповнювались справжнього холоду. Дівчину гнівило геть усе – і те що Скопасіс, якого вона уважала своїм батьком, говорить про смерть; і те, що хоче її спекатися, віддати комусь чужому, ніби у рабство. Але найбільше Томіріс сердило, що Скопасіс не вірить у її господарську жилку, у те що вона здатна сама впоратися з худобою і захистити себе. Адже вона гарно їздить верхи і влучно стріляє з лука, вміє прицільно кидати дротик і відбиватися мечем, хвацько кидає аркан і майстерно володіє довгим батогом. А ще у неї є вірний Сірий – разом вони подолають хоч би кого, чи чотирилапого хижака чи двоногого харциза.

Проте Скопасіс краще розумів ситуацію: роки минали, старість випивала усі його сили, зір слабшав, крепічка уходила в землю, залишаючи натомість дряхлість і слабкість плоті. Він ще мав сили натягнути лука і пустити стрілу, проте вже не здатен був далеко і влучно кинути списом. Та й стріла, яку він пускав, вже не летіла прицільно і радше здатна була налякати ворога, аніж вразити його. Ще два-три роки і він перетвориться на вантаж, від якого не буде жодної користі. І що тоді? Як жити його доньці? Хто їй допоможе, якщо буде потреба? Ні, таки треба видати Томіріс заміж і то якомога швидше, дарма що вона ще мала. Принаймні, матиме опікуна і захисника, котрий успадкує його – Скопасіса – череду. А сам він мирно упокоїться у кургані – там, де житиме востаннє і де стоятиме його юрта.