Розділ четвертий

Скопасіс завжди прокидався удосвіта, коли небо починало сіріти. Почувши перші співи птахів, котрі вітали початок нового дня, сколот ставав на ноги. Умивався, розчісував сиве волосся та бороду, брав із собою обід і виганяв овець у степ. Вдома залишалась лише дружина Мада, котра займалася господарством та готувала їсти.

У перші дні після осади стійбища на новому місці, Скопасіс випасав отару пішки, неподалік. Та згодом, у міру того як вівці виїдали до самого коріння рослинність, доводилось відходити все далі й далі. Тоді собі у допомогу брав коня і, попри немолодий вік, міг всенький день гарцювати степом, відгонячи отару на кращі й соковитіші трави. Він ніколи не випасав овець наодинці, бо мав доброго помічника. Здоровенний молодий кудлатий пес, на ім’я Сірий, завжди супроводжував погонича, допомагав завертати овець, що відбилися від отари і сторожко пантрував на небезпеку. За появи сіроманця Сірий негайно давав знаття, оголошуючи окреси гучним гавкотом. Для таких випадків Скопасіс завжди мав під рукою начинений горит: лише за перших ознак небезпеки рука досвідченого сколота негайно лягала на руків’я луку і виймала вбивчу зброю. Втім, влітку небезпека від вовків траплялася рідко: безмежний степ мав вдосталь їжі і щиро харчував своїх насельників. Інша справа – зима, коли степ заметало глибоким снігом а потужні морози забирали із тіла тепло. Тоді хижаки були не проти того, аби поживитися свійськими вівцями чи кіньми, якщо їм траплялися людські стани. Проте зайвого не брали – лише те, що потрібно для харчування. Найгірше було, якщо отара впадала в око грифонам. Величезним міцним хижакам було потрібно багато м’яса, щоби насититись, і кожен із них за один раз забирав цілу вівцю. І якщо прилітала ціла зграя, то завдавала господарям чималих збитків.

Цього дня Скопасіс випасав овець неподалік яру, що різко обривався у берега річки Сури. Місце було нове, повнотраве, добре харчувало кудлату худобу. Звідси було зручно спускатися до річки на водопій – можна і самому напитися, і коня скупати. Пригнавши отару, Скопасіс вирішив перепочити та поснідати. Тож із задоволенням розстелив на землі коць і заходився викладати із торби обід: сир, плескач та шматки в’яленого м’яса.

Сірий бігав навколо отари, сторожко пантруючи небезпеку і винюхуючи місцевість. Зненацька він хрипко загавкав, попереджаючи про небезпеку. Скопасіс підвів голову і запитально погляну у той бік, звідки долинав собачий гавкіт. Пес спустився у яр і щось там знайшов. Зазвичай, у такий спосіб він попереджав про небезпеку чи коли знаходив їжака. Вхопити пащею колюче тіло було неможливо, а азарт хижака-здобичника не дозволяв злегковажити знахідкою. Щось подібне було і нині, але… не зовсім подібне, бо голос пса був сповнений не грайливого азарту, а якоїсь нестримної люті.

Скопасіс звівся на ноги і уважно роззирнувся. Навколо було спокійно, жодної загрози. Вівці паслися спокійно, аніскільки не реагуючи на попередження пса. Тварини заклопотано рвали зубами траву, насичуючи себе у повну міру. Чувся дзегіт ґедзів та бабок, котрі шукали для себе поживу. Чоловік узяв списа і неквапом рушив туди, де аж заходився його пес.

Те що уздріли очі Скопасіса, неабияк здивувало чоловіка. Посеред густої високої трави лежав якийсь згорток. Проте цей згорток не був німою річчю, бо голосно і відчайдушно волав. Сірий стрибав навколо його, присідав на передні лаписька і все гавкав та гавкав, намагаючись привернути увагу. Скопасіс наблизився і здивовано утупився у знахідку пса: це було справжнє немовля, з рожевими щічками і широко роззявленим ротом. Із цього рота випливав цілий симфонічний оркестр звуків, що свідчив лише про одне: немовля голодне, мокре і налякане. Першої миті Скопасіс навіть застиг, лише почухав рукою собі тім’я, дивуючись дивній знахідці. Та далі думати було нікольство: чоловік нахилився, підхопив рукою дитину і стрімко поніс її назад, туди де лежав його коць.

Скопасіс відкусив шматок плескача і ретельно його розжував. Потім дістав з рота хліб, поклав у шмат полотна і ретельно закрутив краї, утворивши своєрідний пиптик. Після того змочив його молоком і почекав, поки пиптик добре просякне. І лише тоді поклав його дитині у рота.

Немовля одразу ж змовкло і заходилося смоктати імпровізовану цицьку. Щічки рухались, очі задоволено заплющились і вже ніщо не викликало у дитини розпач. Сірий підійшов майже упритул, витягнув морду і обережно понюхав повітря, ніби хотів переконатися, що з дитиною все гаразд. Тиша, що враз наступила, була для усіх – людей і тварин – найбільшою втіхою і щастям.