Розділ другий

На небі ясно мерехтіли зорі, підсвічуючи жінці шлях. Стійбище стояло тут вже багато днів, тож Амага встигла добре вивчити місцевість і могла навіть поночі знайти вірний напрямок. Річка тікла за узліском, і якщо його сягнути, можна було навіть почути як скидається у воді риба.

Немовля спало, уперше і востаннє наситившись материнським молоком. Воно відчувало тепло жінки, котра несла його, притиснувши до грудей. У такому віці помирати легко, оскільки ще не навчився жити і не зрозумів сенс самого життя. Амага сподівалась, що все відбудеться швидко: хижаки знайдуть за запахом здобич і встигнуть її з’їсти ще до того, як немовля прокинеться і встигне подати голос. То було б найгірше – якби плач дитини, яку роздирають степові вовки, сягнув стійбища і вух нещасної матері. Краще приймати це як нещасний випадок, як смерть малюка під час пологів, що було не рідкістю.

Здолавши ярок, Амага вийшла до переліска, минула дерева і зупинилась на березі. У двох кроках від неї плескала ріка, що несла свої хвилі на південь, до великого глибокого моря. Напевно, було б найбільшим милосердям просто кинути дитину у воду. Дівчинка б миттєво захлеснулась і пішла б на дно. Саме так топлять зайвих сащят, аби ті не були зайвими пащами у стійбищі. Все повинно мати свої межі, і кількість ротів у курені теж.

Рішення було прийняти вкрай важко. Адже Амага – пупорізка, вона допомагає з’явитися на світ новому життю, і аж ніяк не позбавляє його. Проте думка, що дитя страждатиме перед смертю, обливаючись кров’ю та волаючи у зубах степового вовка, краяла їй серце. «Ні, все ж таки, милосердніше вчинити це самій» – подумала мимоволі і рішуче звернула у бік річки. Вона вийшла на берег, поцілувала сплячу дитину у щоку і простягла уперед руки. Лише мить – її пальці розтиснуться, тишу порушить плескіт води і все закінчиться…

Проте вчинити того жінка не встигла. Зненацька почувся шум води, що збурилась і запінилась, плесо спалахнуло зеленим сяйвом і з річки випірнула богиня Апі. То було дивовижне створіння, що мало кілька нижніх кінцівок у вигляді довгих мацаків-хвостів. Ті хвости ковзали по плесу, ніби по кризі, тримаючи богиню над водою. Апі була вдягнена у білий напівпрозорий хітон, облямований золотим шитвом, а її голову прикрашала золота корона. Яскраве зелене сяйво, що струменіло із самого дня, освітлювало богиню, надаючи їй прекрасного і у той же час, дещо моторошного виду. Амага вражено завмерла, налякана раптовою появою богині – де й поділося бажання втопити немовля.

– Не смій, смертна, забруднювати воду щойно народженим немовлям... На ньому ще не висохла кров породіллі… Віднеси його у степ... Покинь там… Те, що народжується на землі – землі і належить… – З цими словами Апі повільно занурилася у воду, а за мить погасло і сяйво.

Амага не пам’ятала, скільки часу вона простояла над водою – перелякана, вражена, заціпеніла. Лише коли опам’яталася, пригорнула немовля до себе, роззирнулася і рушила назад, у степ. Вона дісталася неглибокого виярка, що рясно поріс чагарником. Саме тут проходила стежка, якою хижаки та копитні ходили на водопій. Амага зупинилась, поцілувала маля у чоло, нахилилась і поклала його долі – саме там, де закінчувалась витоптана стежка хижаків. Зітхнула, мимоволі змахнула зі щоки сльозину і притьмом подалася назад. Зараз найголовнішим було – якомога швидше про все це забути і ніколи не згадувати.

За півгодини над тим місцем, де стояла жінка, зненацька виникла велетенська тінь. Спочатку почувся потужний свист, що його породжували величезні широкі крила. Звук посилювався щомиті, аж раптом у повітрі з’явилось страховисько, що повільно летіло у бік річки і затуляло власним тулубом зірки. Воно опустилося на землю і майже одразу нічне повітря пронизав дивний, ні на що не схожий звук, в якому змішувалось шипіння, ґелґотання й гортанне ревіння. Здобич завжди викликає у грифонів природню хижацьку радість.