РОЗДІЛ 22 — Між життям і смертю 

Дощ не припинявся вже третій день поспіль. Він невтомно стукотів у підвіконня, стікав по шибках, розмиваючи вечірнє місто в розмазані неонові плями та химерні тіні. Уся квартира немов зсунулася всередину себе: стіни тиснули з усіх боків, густе повітря ледь трималося, а весь життєвий простір звузився до однієї-єдиної, невідступної точки. 

До нього. 

Артем лежав на єдиному дивані у квартирі — тому самому, де Саша мешкала останні тижні. Тепер ні заснути, ні просто відсторонитися не виходило. Вона сиділа поруч, підібгавши ноги й притулившись майже впритул до його боку, адже будь-яка відстань між ними зникла, і вона більше навіть не намагалася її повернути. 

— Тільки не вмирай… — ледь чутно промовила вона. 

Її слова повністю потонули в монотонному шумі затяжної зливи. 

Він нічого не відповідав. Його обличчя залишалося смертельно блідим, а губи втратили будь-який колір. Подих уривався, ламаючись на кожному вдиху, і Саша ловила його, рахувала секунди, утримувала власними силами, немов боялася дозволити йому остаточно згаснути. Торкнувшись його руки, вона відчула, як під шкіру вдаряє дикий, болісний і напружений жар. 

— Ідіот… — прошепотіла вона, і голос небезпечно здригнувся. — Навіщо ти це зробив… 

Вона знала відповідь. Саме тому не могла відвести від нього погляду. 

Тепер він виглядав зовсім інакше — не тим незламним чоловіком, який завжди тримав усе під контролем і обирав крижану відстороненість замість слабкості. Зламаним. Вразливим. Майже таким самим, як вона сама. І це лякало найбільше. 

Першої доби він безперервно марив і метався: рвучко втягував повітря, наче тонув у відкритому океані, судомно стискав пальці та шепотів якісь уривчасті слова. Вони розпадалися на склади, губилися в галюцинаціях, проте одне речення вона розчула гранично чітко: 

— …Сашо… 

І це виявилося найгіршим із можливого. Навіть у маренні він інстинктивно шукав порятунку біля неї. 

На другий день стало холодно. Спершу ледь помітно — наче легкий протяг у зачиненій кімнаті. А потім раптово, неправильно, так, ніби з його тіла витікало щось життєво важливе. Саша схилилася ближче, майже торкаючись обличчям його чола, і судомно нащупала зап'ястя. 

Слабкий пульс. 

Вона різко стиснула його плечі. 

— Ей… подивися на мене. Давай… ти не маєш права просто так взяти й померти. 

Тиша. Тільки дощ та її власне збите, часте дихання, що оглушливо лунало в порожнечі кімнати. 

І раптом — холод. Але вже зовсім інший. 

Не в ньому. 

У ній самій. 

Саша застигла на місці. Вона надто добре знала це відчуття. Густий, в'язкий туман без дозволу проникав під шкіру, заповнюючи простір чужою присутністю. 

— Ні… тільки не зараз. 

— Олександро… 

Голос пролунав спокійно й оманливо м'яко. 

Саша зціпила зуби: 

— Іди геть. 

Він не пішов. Натомість став ближчим, тиснучи сильніше, ніби саме повітря всередині квартири зсунулося йому на користь. 

— Він умирає. 

— Я бачу. 

— Ти не розумієш, що насправді відбувається. 

— Тоді поясни. 

Пауза. 

— Він розірвав зв'язок з Альфою. 

Ці слова врізалися в свідомість набагато глибше, ніж вона очікувала. 

— Це частина його єства, — вів далі Віктор. — Інстинкт. Ланцюг. 

— І він його зламав. 

— Вирвав із м'ясом. 

Тиша стала важкою. Саша повільно провела долонею по грудях Артема, відчуваючи під пальцями слабкі, ледь помітні поштовхи серця. 

Він усе ще був тут. Поки що. 

— Я бачу наслідки, — тихо мовила вона. 

Пауза. 

— Ти не зможеш його втримати. 

Ці слова болісно зачепили її за живе. Саша повільно піднялася, проте жодна відстань уже нічого не змінювала — вона все одно залишалася поруч. 

— Дивись. 

Її долоня лягла йому на груди — щільно, непохитно, впевнено. 

— Я вже тримаю. 

Тиша. 

А потім — порожнеча. 

Він зник, проте відчуття його присутності залишилося нависати важкою тінню. 

День третій. 

Саша вже геть втратила лік часу, забувши, коли востаннє спала. Та й не могла б — диван був зайнятий, а будь-який рух поруч відгукувався напругою в кожному нерві. Якось уночі вона спробувала прилягти поряд, обережно, майже не торкаючись. 

Не вийшло. 

Будь-який рух здавався смертельним ризиком, кожний дотик — тривожним сигналом. Вона відчувала його тепло крізь тканину, чула дихання зовсім поруч — надто близько, надто живо. Тоді вона стрімко розплющила очі й більше навіть не намагалася лягати. 

Тепер вона сиділа на підлозі, притулившись спиною до дивана і поклавши голову біля його руки. Її пальці лежали на зап'ястку. 

Пульс. 

Слабкий. 

Але він є. 

Вона перевіряла його знову і знову — як фатальну залежність, як єдину життєву необхідність. 

Квартира мовчала. Глухо, стиснуто. Тільки монотонне стукання дощу. 

І раптом — рух. 

Саша блискавично підняла голову. 

— Артеме? 

Пауза. Секунда. Друга. 

Його пальці ледь здригнулися. 

Серце в грудях шалено ляснуло, завдаючи майже фізичного болю. 

— Артеме… — ще тихіше погукала вона. 

Піднявшись єдиним плавним рухом, вона одразу опинилася поруч. Він не розплющив очей, проте наче відчув її присутність, посунувшись ближче.