РОЗДІЛ 21— Вибір 

Ніч у Рейвенфоллі стояла тиха — надто тиха. 

Дощ уже скінчився, проте повітря залишилося вологим і важким, ніби місто ніяк не могло перевести подих. У поодиноких вікнах тремтіли приглушені вогні, вулиці порожніли, а важка, липка й давильна тиша повільно розповзалася по дворах. 

Саша не спала. 

Вона сиділа на кухні, опершись ліктями об стіл, і вдивлялася у густу темряву за вікном. Залишена поруч чашка холодного кавового напою давно втратила будь-який аромат, залося в повітрі лише відчуття глухої гіркоти; вона так до неї й не доторкнулася. 

Тривожні думки не зупинялися ні на мить, чіпляючись одна за одну: лабораторія, правда, кров, Віктор… і Артем. 

Саша рвучко видихнула, провела рукою по волоссю і на мить заплющила очі. 

— Прекрасно. 

Слово зринуло з губ майже нечутно. 

Усе руйнувалося стрімко, надто різко — так, ніби хтось просто вибив міцну опору з-під ніг. Проте тиша у квартирі зовсім не заспокоювала, а лише підсилювала це химерне відчуття, з кожною секундою тиснучи все дужче. 

І в цій в'язкій тиші раптом лунав глухий звук із вулиці. 

Саша завмерла, розплющила очі й прислухалася. За мить звук повторився: це був не стук у двері, а важкий, нерівний удар об цегляну стіну. 

Вона піднялася без найменших вагань — її тіло вже діяло чітко й звично. Підійшовши до вікна, дівчина відсунула штору — і завмерла. 

Біля під'їзду хтось був. Людина не стояла, а відчайдушно трималася за стіну, сповзаючи вниз і остаточно втрачаючи рівновагу. 

Вона навіть не стала роздумувати. Просто вийшла. 

Двері під'їзду глухо грюкнули за спиною, і холодне повітря різко вдарило в обличчя. Саша стрімко спустилася вниз, майже не відчуваючи під ногами східців, і зупинилася. 

Артем. 

Він усе ще тримався за стіну, проте це була вже радше відчайдушна спроба втриматися на ногах. Тіло абсолютно йому не підкорялося. Одяг був у бруді та темній застиглій крові, обличчя — неприродно блідим, а погляд — повністю розфокусованим. 

— Чорт… 

Саша зробила крок назустріч: 

— Артеме? 

Він повільно підвів голову, немов цей рух коштував йому останніх крихт життя. Його погляд відшукав її — і на коротку мить став чистішим: 

— Сашо… 

Голос зірвався, ставши хрипким і ледь чутним. 

Він спробував зробити крок уперед — не вийшло, ноги зрадили його. Він почав падати. 

Саша встигла підхопити його в останню мить: 

— Що з тобою… 

Він дихав важко, уривчасто, і кожен новий вдих давався через колосальне зусилля, так ніби все його єство відчайдушно бунтувало проти самого факту необхідності жити далі. 

— Я… не… 

Слова ніяк не складалися, розсипалися. 

Але він дивився на неї. 

І в цьому погляді не лишилося нічого звичного — ні крихти іронії чи самоконтролю. Лише оголена, болісна чесність. 

— Я не зраджував тебе. 

Тиша вдарила миттєво. 

Саша заклякла на місці, ніби її вирвало з будь-якого руху. 

— Артеме… 

Але він уже не чув. 

Тіло остаточно обм'якло в її руках. Повністю. 

— Ні, — коротко й здавлено мовила вона. 

Перехопивши його вагу, вона міцно зціпила зуби: 

— Тільки не зараз. 

Він був важким, надто нерухомим, проте вона тягнула його всередину — крок за кроком, долаючи опір, втому та шалене напруження в руках і спині. Кожен рух давався неймовірно важко, проте зупинитися вона не мала права. Не зараз. 

Двері квартири зачинилися з глухим стуком. 

Обережно поклавши його на диван, Саша лише тоді відступила на кроки назад, дозволяючи собі уважніше оглянути його. Рани, синяки, сліди жорстокої боротьби — усе це кидалося в очі, проте головне ховалося глибше. 

Його тіло виглядало так, ніби його нещадно ламали зсередини. 

Саша насупилася: 

— Що ж ти наробив… 

Вона схилилася ближче, торкнувшись його шиї, аби нащупати пульс. Слабий, нерівний, але він усе ж був. 

Вона глибоко видихнула: 

— Живий. 

Сіла поруч. 

Вона дивилася на нього довше, ніж вимагала ситуація. 

— Ну ти й ідіот… 

Тихо, без найменшої злості — з утомленою, майже болісною м'якістю. 

Її пальці самі собою ковзнули в його волосся, повільно, майже несвідомо проводячи по пасмах. 

— Навіщо ти прийшов… 

Жодної відповіді. Тільки його слабке, уривчасте дихання. 

На секунду Саша заплющила очі. 

І в ту ж мить чітко відчула це. 

Зв'язок. 

Тонкий, глибокий, до болю знайомий. 

Вона різко розплющила очі: 

— Вікторе… 

Тиша в кімнаті не змінилася, проте це відчуття нікуди не зникло. Навпаки — воно стало щільнішим, ближчим, так ніби хтось невидимий невідступно стояв поруч, за самою межею людського зору. 

Саша міцно зціпила зуби: 

— Тільки не зараз. 

Проте всередині вже чітко засіло розуміння: він відчуває. Він усе знає. 

Вона подивилася на Артема, а потім — у темряву між ними, туди, де ніби матеріалізувалася ще одна чиясь присутність. 

Невидима. 

Але цілком реальна. 

Саша повільно видихнула: 

— Прекрасно… 

Її голос став тихішим, виснаженим. 

Вона піднялася, дістала аптечку, повернулася й знову сіла поруч. Її пальці рухалися впевнено та звично — обробляючи рани, зупиняючи кров і намагаючись зафіксувати все те, що ще можна було врятувати.