РОЗДІЛ 20 — РОЗРИВ

Ліс зустрів Артема тишею — густою, важкою й надто живою, щоб здаватися мирною. Місто та люди залишилися десь в іншій, далекій реальності, а тут панували лише волога земля, туман, що клубочився між деревами, і стійке відчуття чужої присутності. Здавалося, хтось невидимий стежив за кожним його кроком, терпляче чекаючи, коли він нарешті дістанеться потрібного місця.

Артем ішов повільно, не намагаючись ані сховатися, ані пришвидшити крок. Він чудово знав, що на нього вже чекають, а будь-яка спроба уникнути зустрічі лише відтермінувала б неминуче.

З кожним пройденим метром невидимий тиск посилювався. Спочатку він був ледь відчутним, майже звичним, та поступово проникав глибше, змушуючи тіло напружуватися всупереч волі. Щось усередині болісно стискалося, натягуючись, немов сталева струна, яка будь-якої миті могла луснути.

Зв’язок.

Артем зупинився й повільно видихнув, намагаючись зберегти спокій.

— Почалося…

Власний голос здався йому чужим у цій тиші. Тіло, однак, відреагувало миттєво: м’язи напружилися, пульс прискорився, а давні інстинкти прокинулися раніше, ніж розум устиг їх приборкати. Артем відчував, як у ньому ворушиться щось первісне, звикле коритися силі, якій він ніколи не міг протистояти до кінця.

Ще один крок — і чорні стовбури дерев розступилися, відкриваючи кам’яне коло.

Туман стелився по землі, огортаючи стародавні валуни, що здіймалися з нього, мов застиглі тіні минулого. Камені здавалися свідками подій, про які давно забули люди, але які досі жили в пам’яті тих, хто належав до цього світу.

У самому центрі кола стояв Роман Ковальов.

Альфа.

Він здавався цілком незворушним, наче поява Артема не викликала в нього ані найменшого інтересу. Його спокій був не природною байдужістю, а впевненістю того, хто звик контролювати все довкола й не сумнівається у власній владі.

— Ти запізнився, — промовив Роман без жодних емоцій.

Артем ледь помітно всміхнувся куточком губ.

— Я прийшов. Цього достатньо.

Альфа дивився на нього холодно й уважно, немов оцінював не людину, а інструмент, який раптом почав працювати не так, як належало.

— Ти змінився.

Він витримав коротку паузу, даючи словам осісти в повітрі.

— І це велика проблема.

Артем промовчав. Він не збирався виправдовуватися чи пояснювати те, що й сам іще не до кінця розумів. Та що довше тривав цей обмін поглядами, то виразніше він відчував зв’язок, який тягнувся до нього від Альфи. Той обвивав його невидимими ланцюгами, нагадуючи про владу, від якої Артем ніколи не був по-справжньому вільним.

— Ти занадто близько підійшов до неї, — продовжив Роман.

Повітря довкола наче скам’яніло.

Артем не відвів погляду, хоча всередині щось мимоволі напружилося. Він знав, про кого йдеться, і саме тому не хотів давати Альфі жодної реакції, яку той міг би використати проти нього.

— Мені не потрібно, щоб ця історія повторилася знову, — додав Роман.

Артем примружився.

— Яка історія?

Роман не відповів одразу. Його погляд повільно ковзнув по вкритих мохом каменях, ніби перед ним були не старі валуни, а тіні подій, про які він волів не згадувати. На мить у його незворушності з’явилося щось важче за звичайне роздратування, проте він швидко приховав це за звичною холодністю.

— Це не має жодного значення, — нарешті промовив він. — Має значення лише одне.

Альфа знову подивився на Артема.

— Приведи її.

Наказ прозвучав просто й безапеляційно, ніби йшлося про щось давно вирішене. Але щойно останнє слово злетіло з губ Романа, зв’язок ударив.

Біль миттєво пронизав тіло Артема. Він судомно зігнувся, відчуваючи, як із легень зі свистом виривається повітря, і впав на одне коліно. Зціпивши зуби, він спробував втриматися, але хвиля болю прокотилася крізь нього з такою силою, що на мить затьмарила всі думки.

— Чорт…

Це був не просто фізичний біль. Усередині нього зіткнулася чужа воля, владна й безжальна. Вона проникала дедалі глибше, ламаючи опір і змушуючи тіло підкорятися ще до того, як Артем устигав усвідомити наказ.

Роман навіть не змінив пози.

— Ти ж прекрасно знаєш, як це працює, — спокійно зауважив він.

Артем важко дихав, спираючись рукою об холодну землю. Кожен вдих давався з неймовірними зусиллями, а біль не слабшав, ніби Альфа навмисно утримував його на межі, даючи зрозуміти, що здатен зробити значно гірше.

— Встань.

Артем спробував підвестися, але тіло відмовилося слухатися.

— Встань! — цього разу голос Романа став жорсткішим.

Наказ проник у свідомість, і м’язи Артема мимоволі напружилися. Він повільно випростався, долаючи кожен рух, хоча все його єство відчайдушно опиралося. Усередині здіймалася лють, та вона не могла звільнити його від влади, яка досі тримала його в своїх лещатах.

— От бачиш, — тихо промовив Альфа.

Артем дивився на нього крізь пелену болю, намагаючись не показати, наскільки важко йому давалася навіть ця мить.

— Ти не контролюєш мене…

Роман ледь схилив голову набік, наче почув щось кумедне.

— Справді?

Тиск посилився.

Цього разу біль проник так глибоко, що Артем утратив здатність розрізняти окремі відчуття. М’язи скрутило судомами, дихання збилося, а ноги підкосилися. Він знову впав на землю, тепер уже спираючись на обидві руки. Пальці глибоко вп’ялися у вологий ґрунт, і холодна земля забилася під нігті.

— Приведи її, — повторив Роман.

Тепер наказ пролунав безпосередньо в голові Артема, не залишаючи простору для непорозумінь чи спроб удавати, що він не почув.

Артем міцно заплющив очі.

— Ні…

Слово ледве вирвалося з його горла, та навіть цей слабкий опір змусив його зібрати залишки сил.

Роман зробив крок назустріч.

— Ти повністю належиш зграї.

— Ні…

Біль ударив із новою силою. Тіло Артема вигнулося дугою, а з грудей вирвався глухий, звіриний рик. Він уже не міг стримувати реакцію перевертня, яка прокидалася під тиском чужої волі, але навіть тепер відмовлявся приймати її за власне рішення.