РОЗДІЛ 19 — ЛАБОРАТОРІЯ

Саша повернулася в штаб не одразу. А можливо, узагалі б не прийшла, якби не просте, майже невідступне відчуття: усі відповіді ховалися саме там — глибоко під землею, на нижньому рівні, звідки колись усе й почалося.

Нижні рівні зустріли її глухою, забутою тишею. Коридори ставали вужчими, світло — тьмянішим, а повітря — дедалі холоднішим. Із кожним кроком простір наче навмисно відрізав її від решти світу. Тут рідко хто бував — це видавав і товстий шар пилу на металевих дверях, і потертості на панелях, і сліди, які ніхто й не намагався приховувати.

Вона йшла повільно, прислухаючись до власних відчуттів. Було таке враження, ніби тіло пам'ятало це моторошне місце ще до того, як розум наважувався це визнати.

Біля однієї з дверей — старої, без жодних розпізнавальних знаків — Саша зупинилася. Вона провела рукою по металевій поверхні, залишаючи на пальцях сірий след від пилу.

— Звісно…

Сканер, як і слід було чекати, не працював. Діставши з кишені ніж, вона встромила лезо в щілину та з зусиллям натиснула. Замок сухо клацнув, і важка стулка піддалася, відчинившись із неприємним скрипом та випустивши назовні застояний холод.

Але світло ввімкнулося не одразу. Спершу з’явилося слабке мерехтіння, а потім лампи спалахнули одна за одною, вихоплюючи з темряви приміщення.

Лабораторія.

Стара, покинута, але зовсім не порожня. Скляні капсули тягнулися вздовж стін, а металеві столи були заставлені інструментами, частина з яких так і залишилася лежати на своїх місцях, ніби хтось просто вийшов звідси й більше не повернувся. У повітрі відчувався специфічний металевий присмак, який за довгі роки міцно в'ївся у простір.

Саша зробила кілька кроків уперед і завмерла біля найближчої капсули. На склі тяглися глибокі, нерівні подряпини, залишені зсередини. Вона ледь торкнулася їх пальцями — і тієї ж миті усередині щось різко зсунулося.

Це була не думка — відгук: короткий, різкий крик, що спалахнув у свідомості.

Вона стрімко відсмикнула руку й насупилася. Серце забилося шалено, немов намагаючись наздогнати те, чого вона ще навіть не встигла до кінця усвідомити.

Підійшовши до столу, Саша розгорнула одну з папок. Пожовтілі сторінки, записи, незрозумілі коди — її погляд швидко ковзав по рядках, аж поки не зачепився за одне-єдине слово:

Об'єкт: В-17.

Дівчина заклякла. Повільно перегорнувши сторінку, вона побачила її.

Фотокартка. Маленька дівчинка зі світлим волоссям і сірими очима.

Саша опустила папку, немов вона раптом стала неймовірно важкою.

— Ні…

Слово вирвалося з грудей майже беззвучно, але всередині вже пішла незворотна тріщина.

— Цього не може бути…

— Може, — пролунало з темряви.

Вона миттєво обернулася. У кутку кімнати стояв чоловік — худий, утомлений, із темними колами під очима. Він нервово провів рукою по обличчю, а потім поправив окуляри, і цей жест видався напрочуд знайомим, майже механічним.

— Хто ти? — холодно запитала Саша.

— Ілля Морозов… — він запнувся на частку секунди. — Я працював тут.

Він витримав коротку паузу й додав:

— Брав участь.

Саша міцніше стиснула папку:

— У чому?

Він відвів очей, ніби не витримуючи її прямого погляду, а потім знову подивився на неї через силу:

— У створенні тебе.

Ці слова пролунали тихо, але вдарили точніше за будь-який постріл.

— Поясни.

Він зробив крок уперед; його пальці здригнулися, і він рефлекторно стиснув їх у кулаки.

— Ти була експериментом. Спробою створити істоту, здатну контролювати і вампірів… і перевертнів.

Саша коротко й сухо усміхнулася, та в цьому звуці не було нічого, крім порожнечі:

— Чудово.

— Це мало закінчитися інакше, — додав він, і в його голосі вперше прорвалося справжнє напруження.

— Як саме?

Він затримав подих:

— Смертю.

Ці слова повисли в повітрі, і тепер вона вже не могла просто так відштовхнути їх від себе.

— Ти не повинна була вижити.

Саша повільно вдихнула:

— Але я вижила.

— Бо він втрутився.

Вона вже знала відповідь.

— Віктор.

— Так.

Чоловік провів рукою по шиї, ніби йому раптом стало важко дихати.

— Він прийшов сюди.

Саша зробила ще один крок назустріч:

— І що він зробив?

Морозов на секунду заплющив очі, наче знову наяву бачив ту жахливу картину:

— Він дав тобі свою кров.

Світ довкола на мить ніби приглушився.

— Це неможливо.

— Це єдине, що тебе врятувало… — він зробив паузу, — і водночас змінило.

Саша впритул дивилася на нього, не кліпаючи.

— Тобто я…

Він не став нічого пом'якшувати:

— Гібрид. Перша успішна версія.

І в цю мить щось усередині неї остаточно стало на свої місця. Саша розгублено похитала головою:

— Ні…

Але це вже не було запереченням. Це було усвідомлення — жорстке й гостре. Вона стільки років поспіль натискала на курок, дивлячись у вічі монстрам… і навіть гадки не мала, що весь цей час дивилася у дзеркало.

Крок назад.

І спогад накрив її з головою — не уривчастим спалахом, а цілою потужною хвилею.

Холод. Надто яскраве світло. Метал. Маленьке дитяче тіло, яке не витримує навантаження.