РОЗДІЛ 18 — ЗРАДА

Артем не відповідав. Ні на повідомлення, ні на дзвінки.
Саша насупилася, дивлячись на екран смартфона. Це було вкрай дивно: після всього, що сталося під час останнього завдання, він не міг просто так зникнути. Або… міг.
Вона вийшла з ліфта й уже збиралася повернути до його кабінету, коли помітила телефон, що лежав просто на підлозі біля стіни, ніби його поспіхом упустили. Саша зупинилася, нахилилася й підняла його. Екран був заблокований.
— Чудово… — тихо пробурмотіла вона.
Дівчина вже розвернулася, щоб віднести знахідку власникові, але тієї ж миті екран яскраво засвітився. Надійшло коротке повідомлення від невідомого контакту:
«Я чекаю на новини щодо С».
Саша завмерла. Її пальці міцніше стиснули корпус телефона.
С.
Пауза затягнулася — важка, в’язка й зловісна. Вона надто добре розуміла, що це означає. Екран знову згас, але в її голові вже все склалося докупи — різко й чітко, немов пазл, який довгий час ніяк не вдавалося зібрати.
Надто уважний. Надто все контролює. Надто близько.
Вона повільно вдихнула й видихнула.
— Цього не може бути…
Але це вже сталося. І саме це лякало найбільше.
Саша ще раз подивилася на заблокований екран, немов сподіваючись знайти там якусь помилку. Проте помилки не було. Усе стало кришталево зрозумілим. Стиснувши зуби, вона рішуче попрямувала до його кабінету — тепер не для того, щоб просто поговорити, а щоб почути правду віч-на-віч.
Двері відчинилися ривком.
Артем був усередині. Він підвів погляд — і все зрозумів одразу.
— Сашо…
— Це правда? — перебила вона його на півслові.
Він завмер.
— Що саме?..
Саша кинула його телефон на стіл.
— Ось це.
Екран знову засвітився, демонструючи те саме повідомлення. На мить у кімнаті запала важка тиша — коротка, але красномовніша за будь-які слова. Артем навіть не спробував удавати, що не розуміє, про що йдеться.
— Сашо, я…
— Ти стежив за мною, — сказала вона. Це було не запитання, а констатація факту.
Артем розгублено провів рукою по волоссю.
— Усе не так просто…
— Навіть не смій.
Вона вимовила це тихо, але з такою крижаною твердістю в голосі, що він миттєво замовк. Саша зробила крок уперед.
— Із самого початку?
Артем помовчав, але очей не відвів.
— Так.
Це коротке слово вдарило болючіше, ніж вона очікувала. Саша зневажливо всміхнулася, та в цій усмішці не залишилося нічого живого.
— Чудово. Просто неперевершено.
Артем рушив до неї.
— Сашо, вислухай мене…
— Ні. Тепер слухай ти.
Її голос став холодним, майже чужим.
— Ти був поруч зі мною щодня. Ти знав про мене стільки всього. І весь цей час просто виконував чиїсь накази?
Він міцно зціпив зуби.
— Я не хотів…
— Але робив.
Артем замовк. Він навіть не намагався заперечувати. Саша повільно похитала головою.
— А я ж довіряла тобі.
Ці слова пролунали тихо, але влучили просто в серце. Артем завмер.
— Сашо…
— Не називай мене так.
Він зупинився, наче його вдарили під дих.
— Олександро… — ледь чутно промовив він.
Вона на мить заплющила очі, намагаючись опанувати себе.
— Хто наказав?
Артем довго дивився на неї, перш ніж відповісти.
— Альфа.
Саша гірко всміхнулася.
— Звісно.
Вона відвернулася. Перебувати поруч із ним стало фізично боляче.
— Виходить, ти навіть не вільний у своїх рішеннях.
Останні слова зачепили його за живе.
— Це не так…
— Саме так.
Він зробив ще один крок до неї.
— Я намагався захистити тебе!
Саша різко обернулася.
— Від кого? Від себе? Від зграї? Чи від правди?!
Він мовчав. І це мовчання стало найпереконливішою відповіддю.
Зрозумівши все без зайвих слів, Саша кивнула.
— Зрозуміла.
Вона відступила назад.
— Більше ніколи не підходь до мене.
Саша різко розвернулася й попрямувала до виходу.
— Сашо! — Артем устиг схопити її за руку.
Вона смикнулася, намагаючись вивільнитися.
— Відпусти!
Але він не відпустив. Натомість притягнув її до себе — надто різко, надто близько, так, що їхні обличчя опинилися за кілька сантиметрів одне від одного. У його погляді спалахнули ревнощі й розпач.
— Це через нього? — хрипко запитав він.
Саша завмерла.
— Що?
— Ти йдеш до нього?
Її погляд став крижаним.
— Ти не маєш права…
— Маю!
Вона різко вирвала руку з його хватки.
— Ні. Ти втратив це право тоді, коли вирішив усе за мене. Досить.
Саша розвернулася й остаточно вийшла з кабінету. Цього разу Артем не став її зупиняти. Він розумів: якщо зробить іще хоч крок, то може втратити її назавжди.
Надворі її зустрів холодний, різкий дощ. Саша йшла вперед, не обираючи дороги. Її тіло тремтіло — зовсім не від сирої погоди, а від люті, болю та гіркого присмаку зради.
Вона зупинилася лише тоді, коли довкола не залишилося нікого. Старий район, порожні вулиці, розбиті вікна, суцільна темрява й стіна дощу.
Саша поривчасто видихнула.
— Ідеально…
Голос небезпечно здригнувся. Вона заплющила очі й раптом знову відчула це — знайому, глибоку тишу.
Розплющивши очі, Саша побачила його. Віктор стояв у звичній тіні, як завжди нерухомий.
— Ти знав, — констатувала вона.
Він відповів без вагань:
— Так.
Саша гірко всміхнулася.
— Звісно. Усі знали. Крім мене.
Вона зробила кілька кроків назустріч і зупинилася впритул до нього.
— І ти теж мовчав.
Віктор уважно дивився на неї своїм глибоким поглядом.
— Ти не повинна була…
— Досить.
Саша промовила це тихо, але з такою жорсткістю, що він урвався на півслові. Вона стояла надто близько, порушуючи всі межі, які досі намагалася зберігати.
— Я втомилася. Від секретів. Від брехні. Від того, що всі навколо постійно вирішують усе за мене.
Віктор не перебивав.
— Ти принаймні не брешеш мені у вічі, — додала вона ледь чутно. — Ти просто не договорюєш усього до кінця. І це майже так само погано.
Запала тягуча тиша. Віктор зробив крок назустріч і тихо промовив:
— Ти поранена.
— Не фізично.
Ця проста відповідь прозвучала болючіше за будь-який удар.
Він повільно підняв руку й торкнувся її щоки крижаними пальцями. Саша на мить заплющила очі. Його дотик був холодним, але вона не відсторонилася. Навпаки — затрималася в цій миті, ніби намагалася вхопитися за щось єдине, що зараз не вимагало від неї пояснень.
А тоді всередині щось остаточно зірвалося.
Саша розплющила очі, подалася вперед і сама поцілувала його.
Це був поривчастий, жадібний поцілунок — не обіцянка й не пробачення, а спроба хоча б на мить заглушити біль, що розривав її зсередини. Віктор завмер, наче не очікував такого кроку. Лише за мить він відповів на поцілунок — стримано, але з напруженням, яке вже не міг приховати.
Його рука лягла їй на талію, притягуючи ближче. Саша сама скоротила відстань між ними, вчепившись пальцями в його одяг, і на коротку мить усе довкола втратило значення.
Ні дощу. Ні нічного міста. Тільки вони двоє.
Та вже за мить Саша різко відсторонилася, немов обпеклася. Вона важко дихала й дивилася на нього, намагаючись повернути собі контроль над власними почуттями.
— Це нічого не змінює, — твердо сказала вона.
Віктор мовчки дивився на неї. Його погляд став ще темнішим, небезпечнішим, але він не спробував утримати її.
Саша відступила на крок.
— Я все одно дізнаюся всю правду. З тобою чи без тебе.
Він відповів спокійно:
— Я знаю.
Вона зробила ще один крок назад і рішуче кинула:
— Тоді не ставай мені на заваді.
Саша розвернулася й пішла в ніч.
Цього разу Віктор не став її зупиняти. Він розумів: вона вже незворотно втягнулася в цю гру. І виходу з неї більше не існувало.