РОЗДІЛ 17 — Правда

Маєток зустрів її тишею. Не порожньою чи мертвою, а густою, майже живою — ніби сам будинок уважно спостерігав за кожним її кроком. Саша швидко пройшла алеєю, не зупиняючись ні на мить. Ворота відчинилися самі, вхідні двері — також. Так само, як і минулого разу. Він чекав на неї, і вона знала це ще до того, як переступила поріг.

Тепле полум'я свічок м'яко лягало на стіни, видовжуючи примхливі тіні. Усе виглядало знайомим, але відчувалося інакше: якщо минулого разу вона прийшла сюди з банальної цікавості, то тепер — за відповідями.

— Ти знав, що я прийду.

— Так.

Віктор стояв біля вікна спиною до неї і не обернувся одразу, немов даючи їй час звикнути до цього простору, до тиші й до нього самого. Саша підійшла ближче й зупинилася всього за кілька кроків.

— Тоді не гаймо часу. Хто я?

Він повернувся. Його погляд був напрочуд спокійним — надто спокійним для того, хто збирався відкрити їй усю правду.

— Ти хочеш почути її до кінця?

— Я прийшла сюди не по половинчасті відповіді.

Він трохи схилив голову набік, ніби оцінюючи не саме запитання, а її внутрішню готовність.

— Тоді ти маєш бути готова прийняти все, що почуєш.

— Це попередження?

— Це факт.

Тиша між ними стала ще щільнішою. Саша зробила ще один крок уперед, не зводячи з нього очей:

— Спробуй.

На його губах майнула ледь помітна усмішка. Віктор відступив до масивного столу і провів пальцями по поверхні, наче збираючи розсипані думки.

— Ти вже зрозуміла, що між нами існує нерозривний зв'язок. І що він аж ніяк не випадковий.

— Так.

— Але ти ще не усвідомлюєш, наскільки глибоко він сягає.

Саша міцно стиснула руки в кулаки, проте зовні залишилася незворушною:

— Тоді поясни.

Віктор підвів погляд, затримавши його на її обличчі трохи довше, ніж було потрібно.

— У твоїх жилах тече моя кров. І кров зграї.

Ці слова пролунали без жодного тиску, проте їх вистачило, аби все всередині болісно стиснулося. Саша повільно видихнула, намагаючись не показати, наскільки сильно її зачепило почуте:

— Отже, та легенда…

— Це не легенда, — він перебив її раптово і беззаперечно, і в цьому вперше відчулася жорсткість. — Це результат.

Вона важко провела рукою по обличчю, немов намагаючись стерти накопичену втому.

— Гаразд. Тоді продовжуй.

Віктор не поспішав. Кілька довгих секунд він просто дивився на неї, перевіряючи, чи вистачить у неї сил витримати це далі.

— Тебе створили.

Саша не одразу осягнула сенс почутого. На мить їй здалося, що вона просто неправильно зрозуміла його слова. Але вираз обличчя Віктора не залишав простору для такого пояснення.

— Що?

— Це був науковий експеримент. Ти взагалі не повинна була з'явитися на світ.

Тиша стала майже фізично важкою. Дівчина відвернулася й зробила кілька кроків убік, відчайдушно намагаючись утримати контроль над собою.

— Тоді чому я досі тут?

— Бо ти вижила.

Він вимовив це так, ніби цей факт був єдиним, що взагалі мало хоч якесь значення. Саша тихо й гірко усміхнулася, та в цьому жесті не було й краплі веселощів:

— І ти весь цей час знав.

— Так.

На мить Саша навіть не знайшла, що відповісти. Він не виправдовувався, не намагався пом'якшити сказане й навіть не вдавав, що її здивування було для нього несподіваним.

Вона стрімко обернулася до нього:

— І весь цей час мовчав?

— Я чекав.

— На що?

Він зробив крок назустріч, зупинившись на відстані витягнутої руки:

— Коли ти будеш готова почути правду.

Саша роздратовано похитала головою:

— Ти надто впевнений у собі.

— Бо я добре знаю тебе.

Вона впритул подивилася на нього:

— Ні. Ти знав зовсім іншу.

І от тепер він справді замовк. Не так, як раніше — не для того, щоб підібрати влучні слова, а тому, що відповідь і без того була очевидною. Саша відчула це раніше, ніж він устиг хоч щось промовити.

— Марія.

Це ім'я зринуло з її губ тихо, але надто чітко. Він навіть не став заперечувати.

— Ти бачила її уві сні, — констатував він.

— Так. І вона була схожа на мене.

— Навіть більше, ніж ти собі уявляєш.

Ця фраза пролунала набагато м'якше за всі попередні, і саме це зачепило її найдужче. У голосі Віктора з'явилося щось особисте — те, чого не було, коли він говорив про кров чи експеримент. І Саша раптом зрозуміла, що ця схожість для нього означає набагато більше, ніж вона готова була припустити.

Саша зробила ще один крок уперед:

— Ким вона була для тебе?

Цього разу він відповів не одразу. На мить у його погляді промайнуло те, що він зазвичай ретельно ховав від усього світу. І цього короткого спалаху виявилося цілком достатньо. Саша глибоко видихнула:

— Зрозуміла.

Вона відвернулася, хоча напруга анітрохи не спала.

— Тобто я — не просто якийсь там експеримент. Я — повторення.

Він ніяк не заперечив. Саша кивнула, ніби остаточно закріплюючи у своїй свідомості цей висновок:

— Чудово.

Вона рішуче рушила до виходу, проте біля самих дверей різко зупинилася:

— Тоді скажи мені ще одне. Чому ти й досі поруч?