РОЗДІЛ 16 — Лука

Ранок був сірим, а дощ усе ніяк не припинявся. Рейвенфолл розчинявся в холодній димці, мокрий асфальт блищав у світлі ліхтарів, а перехожі кудись поспішали, опустивши голови. Саша йшла швидко. Капюшон приховував її обличчя від дощу, але не міг заглушити тривожних думок.

Марія.

Той сон видався надто справжнім, надто чітким, щоб бути просто звичайним спогадом. І саме це дратувало найбільше, адже вона банально не розуміла, що насправді відбувається.

Вона зупинилася біля пішохідного переходу на червоне світло. Поруч на швидкості проносилися автівки, розбризкуючи калюжі. Саша машинально стиснула поранену руку. Біль уже майже минув, проте неприємне відчуття залишалося тривожним нагадуванням про нічні події.

Підвівши погляд, вона раптово завмерла.

На протилежному боці дороги стояв чоловік.

Він не рухався, хоча навколо нього вирувало ранкове життя. Перехожі обходили його, не затримуючи погляду, машини проносилися повз, дощ стікав по темному одягу. Та він, здавалося, не помічав нічого довкола.

Лише її.

Дивився прямо на Сашу — спокійно, терпляче, наче чекав на неї вже давно.

Її пальці мимоволі стиснулися. Щось усередині відгукнулося миттєво, ще до того, як свідомість устигла сформулювати думку. Їй був знайомий не сам погляд, а відчуття, що ховалося за ним.

Це був не людський погляд.

Не людина.

Незнайомець трохи нахилив голову, розглядаючи її з відвертою цікавістю. Потім повільно усміхнувся.

Не привітно. Не вороже.

Так усміхаються ті, хто вже знає відповідь і лише чекає, коли ти поставиш правильне запитання.

Загорівся зелений сигнал.

Натовп рушив уперед, на мить розділивши їх потоком чужих плечей і парасольок. Саша не зводила з чоловіка очей. На кілька секунд його обличчя зникло за спинами перехожих — і вона раптом відчула гостре роздратування, майже схоже на тривогу.

Коли натовп розступився, він усе ще стояв там.

Чекав.

Саша перейшла дорогу й зупинилася просто перед ним, залишивши між ними відстань, достатню для удару.

— Ти стежиш за мною? — холодно запитала вона.

Чоловік ковзнув поглядом по її обличчю, затримався на очах, а потім на мить опустив його до пораненої руки.

— Одразу до справи. Мені це до вподоби.

Його голос був спокійним, з відтінком легкого кепкування. Занадто спокійним для незнайомця, якого щойно звинуватили в переслідуванні.

— Я не люблю гаяти час.

— Так, це я вже зрозумів.

Він вимовив це так, наче знав про неї значно більше, ніж міг би дізнатися за кілька секунд спостереження.

Саша не ворухнулася.

— Хто ти?

Чоловік витримав коротку паузу. Його усмішка ледь змінилася, але в очах промайнуло щось гостре.

— Старий знайомий.

— У мене немає таких.

— Зате в нього вони є.

Саша відчула, як напружилися плечі.

— У кого?

Чоловік зробив крок ближче. Не рвучко, не намагаючись налякати. Просто скоротив відстань так невимушено, ніби мав на це повне право.

Саша не відступила, хоча кожен інстинкт вимагав оцінити відстань до нього ще раз.

— У Віктора.

Ім'я прозвучало тихо, майже буденно.

Та для Саші решта світу на мить ніби віддалилася. Гул машин став глухим, холодні краплі на обличчі відчулися майже як дотики, а пальці мимоволі стиснули поранену руку.

Вона не дозволила жодній із цих реакцій відбитися на обличчі.

— І що тобі потрібно?

— Подивитися на тебе.

Він трохи схилив голову набік, і його погляд знову затримався на її очах.

— Легенда виявилася правдою.

Саша примружилася.

— Яка легенда?

Чоловік не відповів одразу. Він спостерігав за нею, наче саме її нетерпіння було для нього цікавішим за будь-яку відповідь.

— Отже, він тобі не розповів.

Коротка пауза.

— Цікаво.

Саша зробила крок уперед, тепер уже навмисно порушуючи його особистий простір.

— Говори.

Він не відступив. Навіть не моргнув. Лише знову глянув на її поранену руку, і цього разу в його усмішці з'явилося щось майже задумливе.

— Ти відчуваєш це, еге ж?

Саша промовчала.

Вона могла заперечити. Могла вимагати пояснень. Але щось у його голосі підказувало: він не запитував. Він перевіряв, чи наважиться вона збрехати.

Чоловік ледь помітно кивнув, ніби мовчання підтвердило його здогад.

— Колись давним-давно існувала легенда. Про кров.

Саша слухала, не зводячи з нього очей.

— Про кров ночі… і кров звіра. Казали, якщо їх поєднати, народиться дещо нове. Не вампір. Не перевертень.

Він зробив коротку паузу. Дощ стікав по його обличчю, але він навіть не спробував витерти воду.

— А дещо поміж ними.

Усередині повільно розливався холод. Слова Луки чіплялися за уривки відчуттів, які вона досі не могла пояснити, і вперше складалися в щось схоже на відповідь.

Поранена рука. Дивні реакції, яким вона не могла знайти пояснення. Відчуття, що змушували сумніватися у власному сприйнятті.

А тепер — ця легенда.

Ні. Вона ще не знала, чи можна вірити незнайомцеві. Але відмахнутися від почутого, наче це була чергова вигадка, уже не виходило.

— І?

Чоловік подивився їй просто в очі. Тепер у його погляді не залишилося й сліду від легкого кепкування.

— І ця істота змінить баланс.

Вона скептично усміхнулася, хоча усмішка вийшла напруженою.

— Звучить як казка.

Незнайомець не посміхнувся у відповідь.

— Усі легенди — це правда, яку ніхто не хоче пам'ятати.

На кілька секунд між ними запала тиша. Повз пройшла жінка з парасолькою, випадково зачепивши Сашу плечем. Вона навіть не повернула голови.

Уся її увага була прикута до чоловіка навпроти.

— І ти вирішив, що це я?

Він пильно вивчав її, ніби перевіряв не самі слова, а реакцію, яку вони викликали.

— Я не вирішив. Я впевнений.