РОЗДІЛ 15 — Сон Марії

Саша довго не могла заснути. У кімнаті панувала темрява, і лише бліде міське світло пробивалося крізь завіси, лягаючи на стіни розмитими тінями. Вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю, але перед очима стояло геть інше: золоті хижі очі, міцна хватка і надто близька відстань.

Артем.

Вона стрімко заплющила очі й тихо видихнула:

— Ні.

Це зовсім не те, про що їй варто зараз замислюватися. Не на часі. Особливо після всього, що сталося. Адже він приховував це з самого початку, а отже — він небезпечний. Ця думка була логічною, холодною і правильною, але чомусь зовсім не заспокоювала.

Зрештою, Саша перевернулася на бік, підклала руку під голову й спробувала відключитися від тривожних думок. Сон прийшов не одразу, а ніби повільно підступав, чекаючи, поки вона нарешті перестане чинити опір.

Спершу запала тиша. Жодного холоду чи туману — лише м'яка, майже затишна тиша. Розплющивши очі, Саша одразу відчула різницю, бо це місце виглядало зовсім інакше.

Вона стояла у справжньому, живому саду. Зелена трава м'яко колихалася під подихом вітру, десь неподалік приємно дзюрчала вода, а довкола розливалося тепле, золотаве світло. Зробивши крок уперед, дівчина остаточно переконалася, що це не спалах і не уривок спогаду, а цілий, повноцінний світ під сяйвом сонця.

Озирнувшись довкола, вона помітила старий кам'яний будинок із віконницями та квітучі дерева. Усе тут здавалося надто спокійним і живим для звичайного спогаду Віктора. І тоді вона побачила її.

Жінка стояла під деревом спиною до неї: темне волосся м'яко спадало на плечі, а легка сукня тремтіла від вітру. Саша завмерла, бо зрозуміла все ще до того, як незнайомка обернулася.

Марія.

Коли жінка нарешті повернулася обличчям до неї, їхні погляди зустрілися. У ту ж мить Саша відчула дивне дежавю, ніби дивилася у дзеркало, що відбивало не стільки обличчя, скільки дещо набагато глибше. Риси обличчя були іншими, але в очах читалася та сама знайома впертість, тепло й спрага життя.

Марія легко усміхнулася, проте дивилася зовсім не на Сашу — вона дивилася крізь неї.

— Ти знову прийшов, — тихо мовила жінка.

Саша швидко обернулася й побачила його. Віктор стояв у затінку дерева трохи осторонь, ніби не наважуючись підійти ближче. Він уже був вампіром, і це вгадувалося в усьому: у повній нерухомості, у крижаній грації та в тому, як густі тіні немов чіплялися за його постать. Але поруч із Марією він ставав зовсім іншим — менш холодним і набагато ближчим.

Він зробив крок уперед:

— Я не повинен був приходити.

Марія усміхнулася дещицю ширше:

— Тоді навіщо прийшов?

Він зупинився за кілька кроків від неї й дивився так невідривно, наче намагався назавжди закарбувати в пам'яті кожну деталь.

— Я хотів переконатися, що з тобою все гаразд.

Вона тихо усміхнулася у відповідь:

— Ти завжди це кажеш.

М'яка пауза повисла між ними, і в ній відчувалося набагато більше, ніж у будь-яких словах. Марія зробила крок до нього, а він не відступив, хоча міг і, мабуть, мусив би це зробити. Вона зупинилася зовсім близько — надто близько, проте анітрохи не боялася.

— Ти боїшся, — промовила вона ледь чутно.

— Я не боюся.

Вона простягнула руку й легко торкнулася його обличчя, немов це було найприроднішим жестом на світі.

— Боїшся. Просто не за себе.

Віктор завмер. Саша спостерігала за ними, не рухаючись і майже не дихаючи, адже вперше бачила його таким — позбавленим захисної броні та звичних дистанцій.

— Ти не розумієш, — тихо вимовив він.

— Тоді поясни.

Він довго-довго дивився на неї своїм глибоким поглядом:

— Цей світ ніколи не дозволить тобі бути поруч зі мною.

Марія лише злегка посміхнулася:

— Світ ніколи й нікому нічого не дозволяє.

Вона говорила напрочуд спокійно, так, ніби вже давно прийняла неминучість.

— Це не робить тебе чудовиськом, Вікторе.

Ці прості слова вдарили сильніше за будь-яку зброю. Саша відчула це майже на фізичному рівні, бо знала, наскільки важливим це було для нього. У його погляді зараз читалося все: невимовний біль, крихітна надія і щось дуже тихе, майже забуте, абсолютно людське.

— Ти не відаєш, про що говориш, — заперечив він.

— Тоді покажи мені.

Запала тягуча тиша. Легкий вітерець пробігся по саду, змусивши листя зашарудіти, аж поки десь удалині не пролунав глухий, низький звук, що нагадував далеке вовче виття. Саша одразу напружилася й помітила, як погляд Марії на секунду змінився, хоча вона й спробувала одразу це приховати.

Віктор також почув цей звук, і його обличчя вмить спохмурніло. Він зробив крок назад:

— Мені час іти.

Марія не стала його зупиняти, проте її погляд став значно серйознішим.

— Ти знову покинеш мене?

Він нічого не відповів, але мовчання стало найпромовистішою відповіддю.

— Вони дізнаються, — тихо додала вона.

Віктор завмер:

— Вони вже знають.

Тиша стала ще важчою, перетворившись на той нестерпний момент перед неминучою бурею.

— Тоді іди, — промовила жінка.

Він усе ще не рухався.

— Вікторе…

Він знову подивився на неї.

— Ти не чудовисько.

Знову ті самі слова. Але тепер у них чітко чулося прощання.

Він просто зник. Розчинився в повітрі.

Марія залишилася зовсім одна. Саша стояла поруч, дивлячись на неї, і вперше в житті відчула справжній страх — але не за себе, а за цю жінку. Бо раптом чітко усвідомила: це лише початок.

Простір навколо затремтів, світло почало швидко тьмяніти, а чарівний сад — розчинятися. В останню мить Марія несподівано обернулася, ніби відчула чиюсь присутність. На секунду їхні погляди перетнулися — по-справжньому, усвідомлено. І в її очах Саша прочитала лише одне: глибоке розуміння.

Саша різко розплющила очі.

Кімната знову потопала в темряві. Серце калатало як шалене. Вона сіла на ліжку і втомлено провела рукою по обличчю.