РОЗДІЛ 14 — Небезпечна близькість

Старий район Рейвенфолла вночі мав зовсім інший вигляд. Якщо вдень він здавався просто покинутим — із порожніми будівлями, облупленими стінами та забитими вікнами, — то вночі оживав, стаючи темнішим, глибшим і набагато небезпечнішим.

Саша зупинилася біля входу до напівзруйнованої будівлі й швидко перевірила зброю: пістолет, ніж, запасні патрони — усе було на своїх місцях.

— Ти впевнена, що це тут? — тихо запитав Артем у неї за спиною.

— Інформація була точною, — відповіла вона, навіть не обернувшись, хоча надто чітко відчувала його присутність.

— Отже, буде весело, — усміхнувся він.

Саша кинула короткий погляд через плече:

— Постарайся не зіпсувати все.

— Я завжди стараюся, — відповів напарник, на що вона лише пирхнула й першою зайшла всередину.

У будівлі було темно, пахло вогкістю та пилом, а під ногами тихо хрустіло скло. Десь неподалік повільно, з однаковими інтервалами, капала вода. Саша рухалася майже безшумно, кожен її рух був відточений до автоматизму. Артем ішов позаду, але його пильна увага відчувалася майже фізично.

— Перестань так на мене дивитися, — стиха мовила вона.

— Я не дивлюся.

— Брешеш.

— Можливо.

Дівчина лише закотила очі й пішла далі.

Що глибше вони заходили в будівлю, то відчутнішою ставала напруга. Це був не звук і не рух — лише стійке відчуття, що простір довкола невловимо змінився.

— Ми не одні, — прошепотіла вона.

— Я знаю.

Рух вирвався з тіні блискавично, проте Саша встигла розвернутися й вистрілити. Пролунав глухий звук, і тіло нападника відкинуло до стіни. Але за першим одразу з'явився другий, а потім і третій.

Вампірів.

Вона рухалася швидко, не дозволяючи собі зайвих думок: ухил, розворот, точний удар. Ніж увійшов глибоко, і тепла липка кров бризнула їй на руку. Один із вампірів схопив її за плече. Саша миттєво вивернулася, але тієї ж миті відчула гострий біль — лезо супротивника ковзнуло по шкірі.

Кров виступила миттєво. Червона крапля зірвалася вниз і глухо впала на бетон.

І саме цієї миті все змінилося.

Артем завмер. Він відчув це одразу — сильний, теплий, по-справжньому живий запах. Дихання збилося, серце забилося значно швидше, а весь світ звузився до однієї точки.

До неї.

Саша помітила зміни майже відразу. Його погляд став іншим: зіниці розширилися, а потім очі яскраво спалахнули золотом. Помилитися було неможливо.

Але змінився не тільки він.

Вампіри раптово зупинилися й більше не атакували, лише завмерли, вдивляючись у темряву.

Один із них тихо засичав, а інший зробив крок назад. У їхніх рухах уперше з'явилася не агресія, а відверта обережність. Вони відчували те саме, що й Саша, але інакше — глибше, на суто інстинктивному рівні.

Це була небезпека.

Перед ними стояв не просто мисливець, а справжній хижак.

Артем навіть не дивився на них, але цього й не було потрібно. Його присутність стала іншою: важкою, гнітючою, абсолютно чужою. Один із вампірів відступив іще на крок, а потім стрімко розвернувся та зник у темряві. Другий побіг за ним майже одразу.

Третій затримався на секунду довше, немов намагався осягнути, що саме стоїть перед ним. Та щойно Артем зробив один-єдиний крок, цього виявилося цілком достатньо, аби вампір зірвався з місця й безслідно розчинився в пітьмі.

Тиша опустилася зненацька, ставши майже болісною.

Саша важко видихнула, проте полегшення не відчула. Адже вони не перемогли — їх просто відпустили. І це лякало значно більше.

— Артеме… — тихо покликала вона.

Він зробив крок до неї — повільно, з величезним зусиллям, мовби щосили стримував самого себе. Дихання стало важким, пальці напружилися, а нігті помітно видовжилися, перетворюючись на гострі кігті.

— Не підходь, — наказала вона.

Він зупинився, але зовсім не через її слова. Його тіло тремтіло, м'язи були напружені до краю, а звіриний інстинкт рвав його зсередини, невблаганно тягнучи вперед — до солодкого запаху та свіжої крові.

Він міцно стиснув кулаки:

— Чорт…

Саша не рухалася, але тепер у її погляді читалося не просто напруження, а справжнє усвідомлення:

— Ти… перевертень.

Він рвучко відвернувся, ніби саме це слово зачепило його найсильніше, і глухо промовив:

— Йди геть.

— Що?

— Йди, Сашо, — її ім'я пролунало низько, переходячи майже в рик, але дівчина навіть не поворухнулася.

— Ти думаєш, я тебе залишу?

За мить він опинився поруч і сильно, занадто сильно схопив її за руку.

Саша сіпнулася:

— Відпусти.

Проте він не відпустив, а натомість стрімко притягнув її до себе. Їхні тіла зіткнулися, стираючи будь-яку відстань між ними. Вона відчула його гарячий подих і почула надто швидке, важке биття його серця. Його очі палали золотом і здавалися абсолютно дикими, але в них усе ще читалася відчайдушна боротьба.

— Що з тобою? — тихо запитала вона.

На секунду його погляд змінився: колишня жорсткість трохи послабшала, і в ньому з'явилося щось інше — тепле й небезпечно особисте.

— Ти не розумієш, — хрипко відповів він.

Його хватка дещо послабшала, але він усе ще тримав її надто близько до себе.

І тоді Саша все зрозуміла.

Він боровся не лише з перетворенням — він відчайдушно боровся з тяжінням до неї.

— Це через кров? — запитала мисливиця.

Він заплющив очі й рвучко відпустив її, відступивши на крок назад, ніби відстань могла бодай трохи повернути йому втрачений контроль.

— Йди геть, — повторив він тихіше, але цього разу набагато жорсткіше.

Саша дивилася на нього вже зовсім інакше:

— То ти весь цей час приховував це від мене.

Він нічого не відповів, і цього виявилося цілком достатньо.

Вона міцно стиснула поранену руку:

— Чудово. Просто чудово.

Саша розвернулася й рішуче попрямувала до виходу. Артем залишився стояти на місці, не сміючи навіть поворухнутися, адже чудово розумів: іще бодай один крок — і він остаточно зірветься.