РОЗДІЛ 13 — Михайло Громов

Штаб Організації ніколи не спав. Навіть уночі тут було яскраво: холодне біле світло відбивалося від металу, скла та екранів, на яких безперервно оновлювалися дані. Люди рухалися швидко, без зайвих слів та емоцій, адже кожен чудово знав своє завдання й розумів ціну помилки. Глибоко під землею не існувало часу — була тільки безперервна робота.

На верхньому рівні, за масивними дверима з темного скла, розташовувався кабінет Михайла Громова. Тут завжди панувала майже неприродна тиша. Господар кабінету стояв перед величезною скляною панеллю, яка на перший погляд здавалася звичайним вікном, але насправді була детальною проєкцією. Камери передавали на неї зображення всього міста: вулиць, перехресть, дахів, нічного руху й вогнів. Рейвенфолл жив, але звідси здавався геть чужим і повністю контрольованим.

— Вони навіть не розуміють, — тихо мовив Громов.

Чоловік у формі, який стояв позаду, спантеличено перепитав:

— Сер?

Громов навіть не обернувся:

— Вони думають, що монстри — це казки. Їм пощастило.

Він повільно провів пальцями по склу, і зображення миттєво змінилося. Камери перемикалися одна за одною, показуючи вулиці, дахи, натовпи людей та порожні провулки, аж поки на мить на екрані не з’явилася Саша. На записі вона рухалася швидко й упевнено, зовсім не помічаючи спостереження. Громов затримав на ній погляд трохи довше, майже непомітно, а потім зображення знову змінилося, ніби нічого й не сталося.

Коли він нарешті повернувся, його обличчя залишалося надто спокійним.

— Звіт, — коротко наказав він.

Чоловік простягнув планшет.

— Останню операцію завершено. Втрат немає.

Громов швидко переглянув дані й уточнив:

— Воронцова?

— У строю. Без серйозних ушкоджень.

Після короткої паузи Громов повернув планшет:

— Добре. Вільний.

Двері безшумно зачинилися за підлеглим. Тиша знову заповнила кімнату. Громов ще кілька секунд стояв нерухомо, а потім підійшов до столу, висунув нижню шухляду й дістав стару, потерту папку, яка явно не належала до поточних архівів.

Розгорнувши її, він подивився на фотографію своєї родини. Чоловік, жінка та дитина щасливо усміхалися в яскравих променях сонячного дня. Це було життя, якого більше не існувало.

Пальці Громова міцно стиснулися, а погляд потемнів.

— Я пам’ятаю, — тихо мовив він.

Кімната ніби стала холоднішою, коли в пам’яті спалахнули вогонь, крики та кров. Він заплющив очі, але моторошний спогад про вампірів нікуди не зник. Він ніколи й не зникав.

Розплющивши очі, Громов повернув собі звичну холодну рішучість. Фотографія лягла до папки, а та з тихим клацанням сховалася в шухляду.

Контроль було відновлено.

Раптом екран на столі засвітився, сповіщаючи про нове коротке повідомлення без підпису. Громов переглянув його без жодного здивування чи емоцій, після чого натиснув кнопку зв’язку:

— Підготуйте нижній рівень.

Він надягнув пальто й упевнено вийшов із кабінету.

Нижні рівні суттєво відрізнялися від верхніх: тут було темніше, тихіше й майже не траплялися люди. Лише вузькі коридори, холодний метал і рідкісні лампи, що відкидали довгі химерні тіні. Громов ішов упевнено, знаючи, що на нього вже чекають.

Щойно він зупинився біля масивних дверей, охорона відчинила їх без зайвих слів.

Усередині було майже порожньо. Лише в центрі приміщення нерухомо стояв Роман, місцевий Альфа. Двері зачинилися, відрізаючи їх від зовнішнього світу, і в цілковитій тиші зустрілися два погляди.

Два хижаки вивчали один одного.

— Романе, — спокійно привітався Громов.

— Михайле, — відповів той і після короткої паузи одразу перейшов до справи: — Ти казав, що вона змінюється.

Громов ствердно кивнув:

— Так.

— Наскільки швидко?

— Швидше, ніж ми розраховували.

Роман схрестив руки на грудях:

— Це проблема.

— Це можливість, — відповідь Громова пролунала одразу, без жодних вагань. Він дивився просто на співрозмовника. — Вона — результат усього, що ми робили.

— Вона — ризик.

— Вона — зброя.

Ці слова лягли між ними важким тягарем. Роман злегка примружився:

— І хто триматиме цю зброю?

Громов витримав його пронизливий погляд.

— Ми, — впевнено відповів він, і тиша між ними стала ще щільнішою. — Коли її сила пробудиться, ми будемо готові.

Роман зробив крок уперед:

— А якщо ти помиляєшся?

Громов навіть не кліпнув:

— Я не помиляюся. Ми занадто багато вклали в цей експеримент.

Слово «експеримент» зловісно повисло в повітрі. Роман повільно кивнув, приймаючи правила гри:

— Тоді стеж за своєю мисливицею.

— Я вже це роблю, — відповів Громов.

Він розвернувся, щоб піти, але біля самих дверей зупинився й кинув через плече:

— І ти теж. Не проґав її.

Коли Громов вийшов і двері за ним зачинилися, Роман залишився наодинці. Кілька секунд він стояв нерухомо, а потім повільно підвів голову.

— Історія не повториться, — тихо промовив він у порожнечу.

Проте в його голосі більше не було колишньої впевненості.