РОЗДІЛ — 12 Світло минулого

Сон прийшов майже одразу. Саша навіть не помітила, як заснула: дощ тихо тарабанив по шибці, а лампа все ще горіла, освітлюючи розкидані на столі звіти, фотографії та карти. Вона збиралася переглянути їх ще раз, але втома виявилася сильнішою. Останнє, що вона пам'ятала, — як заплющила очі всього на хвилину, і реальний світ зник.

Спочатку з'явився туман. Саша вже добре знала це відчуття, адже світ снів завжди починався однаково: холодне повітря, сірі стіни, нескінченні коридори старого замку. Тепер вона стояла у величезній залі, де високі арки вели в темряву, а кам'яні стіни губилися в глибоких тінях. Це місце більше не лякало, воно стало знайомим — химерний простір між снами, який належав Віктору.

Саша повільно повернулася. — Вікторе? — покликала вона, але відповіддю їй була лише тиша.

Зазвичай він з'являвся одразу — біля вікна, у тіні, будь-де, але завжди поруч. Проте зараз довкола не було нікого. Вона зробила крок, і луна м'яко рознеслася порожньою залою. — Вікторе?

І в цю саму мить простір здригнувся. Спочатку це було майже непомітно: тіні почали хаотично рухатися, а стіни немов утратили звичну форму. А потім усе миттєво змінилося, і яскраве світло так несподівано вдарило в очі, що Саша змушена була міцно замружитися.

Коли вона знову розплющила очі, замку більше не було. Тепер вона стояла на просторому подвір'ї, залитому справжнім, теплим сонячним промінням. Саша завмерла від несподіванки, адже не пам'ятала, щоб коли-небудь бачила тут сонце. Легкий вітерець ворушив траву біля старих кам'яних стін, а десь неподалік чітко й ритмічно брязкав метал. Вона обернулася й побачила його.

Молодий чоловік стояв посеред подвір'я з мечем у руках. Він рухався швидко й упевнено, відпрацьовуючи удари по невидимому супротивнику, а сталь розтинала повітря з коротким свистом. Саша заворожено спостерігала за ним. Його рухи були точними й сильними, але водночас у них відчувалася надзвичайна легкість і справжнє життя — те, чого вона ніколи раніше не бачила у Віктора.

Чоловік зупинився, звично провів рукою по волоссю, і в цю мить вона все зрозуміла. Це був він, але зовсім інший. Сонячне світло м'яко лягало на його обличчя, роблячи його напрочуд живим: без мертвотної блідості, без важкої тіні та без тієї непроглядної глибини, у якій ховалися довгі століття.

Саша мимоволі зробила крок уперед, і під її ногою тихо хруснув камінець. Чоловік рвучко обернувся, і їхні погляди зустрілися. Холодок пробіг спиною дівчини: це були ті самі очі й ті самі риси, от тільки молодші на кілька століть. — Хто тут? — запитав він.

Навіть голос був іншим — легким і наповненим життям. Саша завмерла, помітивши, що він дивиться просто на неї, але водночас ніби крізь неї, наче вона була лише безтілесною частиною повітря. Вона зробила ще один несміливий крок. — Вікторе?

Ім'я зірвалося з її губ зовсім тихо, але світ одразу здригнувся. Світло миттєво потьмяніло, вітер стих, а молодий Віктор завмер на місці. Простір довкола нього пішов глибокими тріщинами, і густі тіні почали невблаганно повертатися. Саша відразу відчула цю холодну, до болю знайому присутність. Обернувшись, вона побачила на краю подвір'я сучасного Віктора: темне пальто, неживо бліде обличчя і погляд, у якому відбивався тягар прожитого часу. Він надзвичайно напружено спостерігав за тим, що відбувалося.

Саша розгублено перевела погляд із нього на молодого чоловіка. — Це… ти?

Віктор не відповів, лише його погляд став значно жорсткішим. — Ти не повинна цього бачити. — Чому? — насупилася Саша.

Замість пояснень він стрімко рушив із місця. Лише один швидкий крок — і Віктор опинився поруч, міцно схопивши її за зап'ястя своїми крижаними пальцями. — Сашо, — його голос став тихішим, і в ньому вперше пролунало те, чого вона ніколи раніше не чула — непідробний страх. — Не дивись.

Вона все ж спробувала повернутися до видіння: — Вікторе, це ж твоє…

Але світ раптово розірвався на шматки. Світло миттєво зникло, подвір'я розчинилося в темряві, і Саша стрімко розплющила очі у своїй квартирі. Реальність повернулася не одразу: поступово виринули темні стіни, тьмяна лампа та шум дощу за вікном. Серце билося як шалене. Вона кілька секунд просто сиділа нерухомо, намагаючись вирівняти подих, адже перед очима все ще стояла та дивовижна картина — яскраве сонце, кам'яне подвір'я і він, по-справжньому живий.

Повільно провівши рукою по обличчю, Саша тихо вилаялася: — Що за чорт…

Вона підійшла до вікна й подивилася на місто, що лежало внизу — темне, байдуже, але абсолютно справжнє. Проте тепер вона знала напевно: їй вдалося побачити те, що Віктор так старанно приховував. Не просто уривок минулого, а справжню частину його самого. І це був лише перший фрагмент.