РОЗДІЛ 11 — Тіні зграї

Ніч була густою та холодною. Ліс за межами Рейвенфолла завжди здавався іншим світом — без вогнів, шуму й руху, де панували лише туман, волога земля та старі дерева, що росли тут задовго до появи міста.

Артем ішов вузькою стежкою між стовбурами швидко й майже безшумно. Інстинкти вели його краще за будь-яку карту, а запахи були до болю знайомими: мокра кора, холодна вода струмка, сліди тварин і ще один — набагато глибший та сильніший. Це був запах зграї, що відчувався всюди й нагадував: ця територія належала виключно їм.

Що глибше Артем заходив у ліс, то сильнішим ставав тиск у грудях — не фізичний, а зовсім інший. Тонка, майже непомітна нитка тягнулася до чогось прадавнього, чужого й водночас надто рідного. Це був зв’язок з Альфою.

Зціпивши зуби, Артем подумки зізнався собі, що ненавидить це відчуття. З кожним кроком зв’язок ставав міцнішим і щільнішим, мов невидимий зашморг, що затягувався довкола нього.

Коли дерева розступилися, перед ним відкрився круглий простір — кам’яне коло, оточене валунами, вкритими мохом і потрісканими від часу. На деяких іще можна було розгледіти старі символи, грубо вирізьблені століття тому. Саме тут зграя збиралася в повню, тут Альфа віддавав свої накази й саме тут кожен чітко знав, хто стоїть на вершині.

Артем зупинився, відчувши, що він не один. Вітер несподівано змінив напрямок, і запах став набагато виразнішим.

— Ти запізнився, — голос пролунав спокійно, але в ньому не було жодної потреби підвищувати тон, адже сила відчувалася й без цього.

Артем повільно обернувся.

Роман Ковальов стояв на краю кола — високий і нерухомий, наче один із прадавніх каменів. Його обличчя частково приховувала тінь, але очі яскраво відбивали місячне світло. Золоті очі Альфи.

Артем підійшов ближче й зупинився за кілька кроків від нього.

— Ти хотів мене бачити.

Роман не поспішав відповідати. Він розглядав Артема так само, як і завжди, — холодно й оцінювально, ніби перед ним була не жива істота, а звичайний інструмент.

— Я спостерігаю за тобою, — нарешті мовив він.

Артем мовчав, бо вже чудово знав, до чого все йде. Роман зробив крок уперед і додав:

— Ти забагато часу проводиш поруч із нею.

— Це робота, — коротко відповів Артем.

Альфа ледь усміхнувся:

— Не бреши мені.

Легкий вітер пройшовся галявиною, змусивши листя тихо зашарудіти, проте напружена тиша між чоловіками залишалася незмінно важкою.

— Ти занадто близько до неї, — продовжив Роман.

— Вона просто мисливець, — насупився Артем.

Альфа кілька секунд дивився на нього, мовби зважував не сказані слова, а самого Артема.

— Одного разу все вже починалося так само.

Артем помітно напружився:

— Що ти маєш на увазі?

Роман відвів погляд, повільно ковзнувши ним по стародавніх каменях.

— Мені не потрібно, щоб ця історія повторилася.

Пауза повисла між ними, важка, мов зловісне передчуття. Артем дивився на Романа, намагаючись зрозуміти прихований сенс його слів, але Альфа вже знову повернувся до нього, і голос його став ще холоднішим:

— Ти стежитимеш за нею.

Артем рвучко підвів голову:

— Я й так працюю з нею.

— Не як напарник, — Роман підійшов ближче. — Як спостерігач.

Ці слова пролунали зовсім не як пропозиція. Це був безапеляційний наказ.

— Доповідай про все: куди вона йде, з ким зустрічається, що говорить.

Роздратування стрімко піднялося в грудях Артема.

— Навіщо?

Роман повільно обернувся:

— Це не твоє питання.

— Вона не ворог, — Артем зухвало зробив крок уперед.

І тієї ж миті зв’язок ударив з усієї сили.

Нестерпний біль спалахнув глибоко всередині, наче невидима крижана рука безжально стиснула серце. Артем рвучко вдихнув і майже зігнувся навпіл, тоді як Роман продовжував дивитися на нього з цілковитим спокоєм.

— Не забувай своє місце.

Тиск лише посилився. Зціпивши зуби, Артем відчув, що зв’язок з Альфою діє, мов гравітація: його просто неможливо ігнорувати. Ця сила тягнула, тиснула й ламала, змушуючи тіло підкорятися, навіть коли розум відчайдушно опирався.

За кілька довгих секунд тиск раптово зник.

Артем важко видихнув, намагаючись відновити дихання, а Роман тим часом підійшов іще ближче.

— Я не питаю, — він трохи нахилився вперед. — Я наказую.

Тиша знову опустилася на лісову галявину, і лише десь удалині самотньо завив вовк.

Артем невідривно дивився в землю, розуміючи, що вибору в нього немає. Але всередині щось усе одно продовжувало опиратися, і цей опір був надто сильним.

Перед очима несподівано виринув знайомий образ: темне волосся, серйозний погляд і незламна впертість.

Саша.

Він повільно підвів голову й тихо відповів:

— Гаразд.

Роман кілька секунд уважно дивився на нього, а потім коротко кивнув:

— Не розчаруй мене.

Він розвернувся й безшумно зник у непроглядній темряві лісу.

Артем залишився сам.

Місяць піднявся ще вище, і його холодне срібне світло м’яко лягло на стародавні камені. Хлопець повільно провів рукою по шиї, ніби намагаючись зірвати невидимий ланцюг. Тонкий і холодний зв’язок усе ще залишався поруч.

— Чорт… — прошепотів він, підвівши погляд до зоряного неба.

Тепер він був зобов’язаний стежити за нею. Але десь глибоко всередині Артем уже точно знав: усе це закінчиться погано. Дуже погано.

Бо вперше за багато років він почав по-справжньому сумніватися в наказах свого Альфи.