РОЗДІЛ 10 — Ревнощі

Ніч знову огорнула Рейвенфолл. Після недавньої зливи місто залишалося вогким. Тьмяне світло вуличних ліхтарів розтікалося калюжами на асфальті, а густий туман повільно здіймався між похмурими будівлями, надаючи вулицям майже примарного вигляду.

Саша поверталася до штабу, проте тривожні думки після візиту до маєтку не відпускали її ані на мить. Старовинні картини, незбагненна дата із шістнадцятого століття, абсолютний, нелюдський спокій Віктора та його пронизливий погляд — усе це вперто не вкладалося в її звичну картину світу.

«Ми знайомі набагато довше, ніж ти думаєш, Олександро».

Вона роздратовано видихнула в холодне повітря, проте нав’язливе відчуття нікуди не зникло. Його слова зачепили щось усередині — набагато глибше, ніж вона ладна була собі зізнатися.

Зайшовши до будівлі, дівчина одразу попрямувала до ліфта. Підземні рівні штабу цієї пори були майже порожніми: довгі коридори заливало холодне неонове світло, а самотні кроки глухо й монотонно відлунювали в тиші.

Коли металеві двері кабіни безшумно розсунулися, Саша вийшла у знайомий коридор, зробила кілька кроків — і раптово завмерла.

Біля стіни стояв Артем. Було очевидно, що він чекав саме на неї. Руки міцно схрещені на грудях, погляд темний, нерухомий, зосереджений.

— Пізно, — спокійно констатував він.

Саша злегка підняла брову.

— Ти тепер узявся стежити за моїм розкладом?

— Ні, — він повільно відштовхнувся від стіни. — Я просто чекав.

— На мене?

— Так.

Вона пильно подивилася на напарника.

— Навіщо?

Артем зробив кілька повільних кроків назустріч, а тоді раптом різко зупинився. Його погляд ледь помітно змінився, ніби він намагався вловити щось у повітрі. Він глибоко й протяжно вдихнув.

І Саша одразу все зрозуміла.

Він відчув запах.

— Ти була в нього, — глухо мовив Артем.

Це було не запитання, а сувора констатація факту.

Саша також схрестила руки на грудях, приймаючи захисну позу.

— Який ти в нас спостережливий.

Жовна на його щелепі нервово сіпнулися.

— Я ж попереджав тебе.

— Про що саме?

— Про нього.

— Він не напав на мене, Артеме.

— Це взагалі нічого не означає!

Саша байдуже знизала плечима.

— Для тебе — можливо.

Вона рішуче спробувала пройти повз нього, але тієї ж миті він рвучко схопив її за руку.

Саша здивовано й обурено звела на нього очі.

— Відпусти.

Вона різко смикнула рукою, намагаючись вирватися, проте його хватка виявилася сталевою. Наступної секунди Артем блискавично притягнув її до себе.

Саша ледь устигла вдихнути, як опинилася спиною до холодної стіни. Його рука міцно стискала її зап’ястя, а друга впиралася в стіну просто біля її плеча, перекриваючи шлях до відступу.

Вони опинилися надто близько.

Вона виразно відчувала на шкірі його гаряче, переривчасте дихання.

Секунда. Ще одна.

Саша насупилася, намагаючись не видати внутрішнього хвилювання.

— Що з тобою діється?

Його погляд був жорстким і водночас до краю напруженим.

— Ти була в нього, — повторив він значно тихіше.

Тепер у його низькому голосі відчувалося не лише роздратування, а й щось зовсім інше — темне, власницьке.

Саша пильно вдивлялася в його очі.

— І що з того?

Його пальці ще сильніше стиснули її зап’ястя.

— Ти навіть не уявляєш, із ким зв’язалася.

— Тоді поясни.

Він мовчав. Занадто довго.

Саша відчувала його подих, його нестримне тепло й раптом надто гостро усвідомила, наскільки неприпустимо близько вони опинилися. Її серце несподівано прискорило ритм, видаючи зрадницьке хвилювання.

— Артеме…

Він дивився на неї так, ніби боровся із самим собою. Його погляд повільно ковзнув по її обличчю, затримався на губах, і на мить між ними повисла густа, електрична тиша.

Він нахилився ще ближче.

Зовсім трохи.

— Що з тобою відбувається? — ледь чутно видихнула Саша.

І цієї миті все змінилося.

Артем рвучко, по-звіриному втягнув повітря.

Запах іншого чоловіка. Її власна кров під тонкою шкірою. Шалене биття її серця.

На частку секунди його райдужки моторошно спалахнули хижим золотом. Пальці судомно напружилися — і він стрімко відскочив від неї, немов обпікся.

Саша так і залишилася стояти біля стіни, важко дихаючи.

— Що. З. Тобою? — тепер її голос пролунав зовсім інакше: серйозно й крижано.

Він розгублено провів рукою по волоссю й зробив ще один крок назад, збільшуючи дистанцію.

— Нічого.

— Це зовсім не схоже на «нічого».

Він відвернувся, намагаючись приховати обличчя.

Саша уважно й довго дивилася на його широку спину. Тепер у неї майже не залишилося сумнівів.

— Хто ти такий, Артеме?

Він завмер, проте не обернувся.

— Я вже казав тобі.

— Ні, — вона повільно підійшла ближче. — Ти не сказав мені абсолютно нічого.

Він нарешті обернувся. Його погляд знову став звично жорстким і непроникним.

— Ти справді хочеш це знати?

— Так.

Кілька секунд він мовчав, зважуючи кожне слово.

— Тоді будь украй обережною зі своїми запитаннями.

Саша примружила очі.

— Це звучить як пряма погроза.

— Це попередження.

Вона витримала коротку паузу, дивлячись просто йому в очі.

— Гаразд. Тоді почнемо з найпростішого, — її голос залишався бездоганно рівним. — Чому ти так сильно ненавидиш Віктора Драговича?

Ім’я стародавнього вампіра важко повисло в повітрі.

Артем протяжно видихнув. Його плечі напружилися, ніби він готувався до стрибка, а в очах знову зловісно майнуло золоте світло. Цього разу він навіть не намагався його приховати.

— Тому що такі, як він… — голос Артема осів, ставши глибоким і хрипким, — руйнують усе довкола себе.

Саша не здригнулася й не відвела погляду.