ТІНЬ VIII — Прокляття сонця і місяця

Він не одразу відвів погляд.

Картина залишалася перед ним: темне волосся, спокійний погляд — надто живий для того, що давно стало минулим. Віктор повільно видихнув і провів рукою по рамі, наче це могло щось змінити.

Не змінило.

Тиша в бібліотеці була щільною, але тепер у ній було більше, ніж просто самотність. Пам’ять пробуджувалася повільно, майже неохоче, та зупиняти її він уже не намагався.

— Усе повторюється… — тихо мовив він.

Він відійшов від картини й зупинився біля вікна. За шибкою ніч поступово відступала, небо світлішало, і Віктор відчував наближення світанку ще до того, як міг його побачити.

Надто рано.

Він на мить заплющив очі.

Сонце.

Навіть сама думка про нього відгукувалася в тілі неприємною напругою. Не болем — принаймні спочатку. Спершу приходила слабкість. Повільна, майже непомітна, але неминуча. З кожною годиною сонце забирало більше, ніж могла повернути ніч.

Не вбивало.

Очищало.

Позбавляло сили, оголювало те, що ховалося під нею.

Віктор ледь помітно всміхнувся.

— Справедливість… — тихо промовив він.

Але в його голосі не було віри в це слово.

Він розплющив очі.

Світло ставало яскравішим.

Надто швидко.

Він відвернувся від вікна, ніби цього було достатньо, щоб відсторонитися від світанку. Та відчуття вже закарбувалося в ньому — у тілі, у думках, у самій його суті.

Слабкість була ціною.

Завжди.

Він повільно провів рукою по обличчю й на мить завмер, прислухаючись до чогось усередині.

Місяць.

Із ним усе було інакше.

Його вплив Віктор відчував не на собі, а в інших. У тих, хто жив за іншими законами, але платив не меншу ціну. У повню вони ставали сильнішими.

І втрачали контроль.

Інстинкт брав гору. Розум відступав.

І залишалося тільки одне — звір.

Віктор насупився.

— Сила… — тихо мовив він. — Завжди вимагає більше, ніж дає.

Та іноді народжується той, хто не підкоряється ані сонцю, ані місяцю.

Він знову подивився на картину.

Марія.

Потім — на двері, через які вийшла Саша.

Пауза затягнулася.

— Але з нею… усе інакше.

Слова пролунали тихіше.

Майже обережно.

Він відчував це надто чітко: не слабкість, не втрату контролю.

Зв’язок.

Те, що не підкорялося ані сонцю, ані місяцю.

Віктор повільно випростався.

— Це не баланс, — промовив він.

І цього разу в його голосі не було сумнівів.

Він відвернувся від вікна, від світла, від минулого.

— Це помилка.

Коротка пауза. Майже непомітна.

— Або шанс.

Тиша знову заповнила кімнату.

Але тепер вона була іншою.