РОЗДІЛ 9 — Маєток

Саша зовсім не збиралася їхати туди. Принаймні саме це вона раз у раз повторювала собі протягом усієї дороги. Проте після тієї дивної зустрічі в старому районі думки про Віктора не давали їй спокою. Його непохитний спокій, упевненість і слова, сказані з надто точним знанням справи, аби бути випадковістю.

«Якби не я, ти б померла в лабораторії».

Вона намагалася знайти цьому бодай якесь раціональне пояснення: брехня, майстерна маніпуляція, чергова спроба залякати чи заплутати. Проте десь у глибині свідомості невідступно жевріло відчуття, що справа зовсім не в цьому.

Тому пізно ввечері вона все ж опинилася на околиці Рейвенфолла.

Дорога повільно підіймалася на пагорб, де міська метушня остаточно розчинялася в тиші. Тут було менше автівок, ліхтарі світили тьмяніше, а людей майже не траплялося. Густий туман клубочився значно щільніше, ніж у центрі.

Стара залізна огорожа несподівано виринула з білої пелени. За високими кованими воротами простягалася довга алея, що вела вглиб території — до будинку, який більше нагадував величний родинний маєток, ніж звичайну оселю.

Саша зупинилася.

Маєток самотньо височів на пагорбі, оточений столітніми деревами. Численні вікна м’яко світилися золотавим світлом, створюючи оманливе відчуття затишку. Занадто мирно й спокійно як для прихистку небезпечного вампіра.

Вона підійшла до воріт, але ще не встигла торкнутися металу, як важкі стулки повільно й безшумно відчинилися самі.

— Звісно… — гірко хмикнула Саша й ступила на територію.

Гравій тихо рипів під ногами. З кожним кроком відчуття нереальності посилювалося. Здавалося, цей простір жив за власними законами, а час тут плинув зовсім інакше, ніж у решті міста.

Будинок вражав масштабами: монументальні кам’яні стіни, високі вікна, старовинні балкони. Усе тут створювало враження, ніби маєток існував задовго до появи самого Рейвенфолла.

Коли Саша піднялася масивними сходами, вхідні двері вже були прочинені.

Вона переступила поріг.

Тепле світло свічок огорнуло простір. Висока стеля, широкі сходи, оздоблення з темного дерева, антикварні килими й десятки картин у важких рамах на стінах. У повітрі змішувалися запахи розтопленого воску, старого паперу й чогось ледь вловимого, але напрочуд живого.

— Ти прийшла.

Голос пролунав несподівано з глибини будинку.

Саша різко обернулася.

Віктор стояв на порозі сусідньої кімнати. Темна сорочка, довге пальто, незворушний погляд. Він виглядав так, ніби передбачив її появу ще до того, як вона сама наважилася сюди приїхати.

— Ти чекав на мене? — прямо запитала вона.

Він ледь помітно усміхнувся куточком губ.

— Я сподівався на це.

Саша швидко окинула поглядом простір довкола.

— Напрочуд затишне місце для вампіра.

— Я живу тут уже дуже давно.

Він плавним жестом запросив її пройти далі. Саша не відразу рушила з місця, проте цікавість зрештою пересилила природну обачність.

Кімната, до якої вони зайшли, виявилася величезною бібліотекою. Книги вкривали стіни від підлоги до самої стелі, полиці сягали двох поверхів, а вузькі металеві драбини вільно ковзали вздовж них. У центрі приміщення стояли масивний письмовий стіл і кілька старовинних крісел.

Саша повільно пройшла вздовж полиць, недбало проводячи подушечками пальців по потертих корінцях фоліантів.

— Це все… справжнє?

— Переважна більшість.

Вона зупинилася біля однієї з книжок. Дата на обкладинці майже стерлася, тож розібрати її вже було неможливо.

— Ти справді все це перечитав?

— За шістсот років у чоловіка з’являється чимало вільного часу.

Саша різко розвернулася до нього.

— Ти сказав це так буденно, ніби йдеться про щось цілком звичайне.

— Бо це і є правда, — відповів він, роблячи крок назустріч. — Я народився наприкінці п’ятнадцятого століття.

Саша скептично схрестила руки.

— Звісно.

— У Східній Європі. Тоді цей світ виглядав зовсім інакше.

Він говорив напрочуд спокійно, не намагаючись переконати її чи виправдатися. І саме ця незворушність насторожувала найбільше.

Саша уважно вдивлялася в його обличчя.

— І ти серйозно очікуєш, що я в це повірю?

— Анітрохи.

Віктор перевів погляд на одну з картин на стіні.

— Але згодом ти й сама дізнаєшся всю правду.

Саша простежила за напрямком його погляду.

На полотні був зображений чоловік. Неймовірно схожий на Віктора. Надто схожий, аби йшлося про простий збіг. От тільки одяг на портреті належав іншій епосі.

— Це ти, — ледь чутно промовила вона.

— Так.

Дата в нижньому кутку полотна майже стерлася, проте цифри 1593 ще можна було розгледіти.

Саша відчула, як усередині все болісно напружилося.

— Це просто неможливо.

— Чимало речей здаються неможливими, доки ти особисто з ними не зіткнешся, — відповів він і знову подивився на неї. — Як, наприклад, той самий світ снів.

Саша насупилася.

— Ти керуєш ним?

— Ні.

— Тоді що це взагалі таке?

Він зробив ще один крок уперед.

— Це наш нерозривний зв’язок.

Саша відчула знайому хвилю внутрішнього напруження.

— Ти знову за своє.

— Бо це чиста правда.

Тепер він стояв зовсім поруч. Саша знову чітко відчула ту саму дивну, густу енергію, що огортала її під час снів.

— Ми знайомі набагато довше, ніж ти гадаєш, Олександро.

Вона впритул подивилася йому в очі.

— Тоді поясни мені все.

Віктор помовчав кілька довгих секунд.

— Поки що зарано.

— Як зручно.

Саша різко розвернулася й попрямувала до виходу, проте біля самих дверей усе ж зупинилася.

— Я ще повернуся.

Віктор ледь помітно усміхнувся.

— Я знаю.

Вона через плече кинула на нього погляд.

— Чому ти в цьому настільки впевнений?

Він відповів тихо й вагомо: