РОЗДІЛ 8 — Підозри

Ранок у Рейвенфоллі видався напрочуд сірим. Світло ледь пробивалося крізь важкі свинцеві хмари, і місто мало такий вигляд, ніби ніч так і не збиралася закінчуватися. Вологий туман густими пасмами стелився між будівлями, а рідкісні вогні ліхтарів тьмяно відбивалися в мокрому асфальті.

У підземному штабі панувала тиша — надто глибока й напружена як для цього часу доби. Саша любила приходити сюди раніше за всіх, коли коридори ще залишалися порожніми, а гул обладнання не заважав зосередитися. Сьогодні їй конче потрібно було подумати.

Вона стояла перед великим сенсорним екраном аналітичного центру. На ньому відображалася детальна карта Рейвенфолла з численними червоними позначками останніх нападів, проте Саша дивилася зовсім не на них. Відкривши архів місій, вона швидко переглянула звіти: дати, точні координати, склад оперативних груп.

Занадто багато дивних збігів.

Її погляд раптом зупинився на одному імені.

Артем Волков.

Вона відкрила наступний звіт. Потім ще один. І ще. Що довше вона вдивлялася в сухі цифри, то сильніше насуплювалася. Ці збіги повторювалися надто часто, щоб вважати їх випадковістю.

— Ти знову тут раніше за всіх? — пролунав голос за спиною.

Саша обернулася. У дверях стояла Олена з чашкою гарячої кави в руках.

— Іноді мені здається, що ти взагалі не спиш.

— Іноді мені й самій так здається, — тихо відказала Саша.

Олена підійшла ближче й обережно поставила чашку на край столу.

— Що саме ти шукаєш?

Саша не квапилася відповідати. Вона лише збільшила на екрані один зі звітів.

— Поглянь сюди.

Олена схилилася ближче.

— Напади?

— Ні. Склад груп.

Подруга швидко пробігла очима по рядках, а потім перечитала їх знову, цього разу уважніше.

— Зачекай… — Вона випросталася. — Він з’являється там надто часто.

— Саме так.

Саша вивела на екран іншу таблицю.

— Дев’ять з останніх одинадцяти операцій.

Олена схрестила руки на грудях.

— Може, його просто часто призначають?

— Ні.

Саша перемкнула вкладку.

— А ось загальний графік чергувань.

Олена нахилилася до екрана. За мить її брови зійшлися.

— Його взагалі не мало бути на трьох з них.

У кімнаті запала важка тиша. Олена повільно зробила ковток кави.

— Гаразд… Це вже справді дивно.

— І це ще не все, — Саша відкрила наступне вікно. — Зверни увагу на час реагування.

Олена примружилася, вивчаючи дані.

— Він прибуває на місце першим.

— Майже завжди, — підтвердила Саша, вдивляючись у карту. — Набагато швидше, ніж це було б фізично можливо.

Олена повільно видихнула.

— Ти думаєш… — Вона замовкла на півслові.

— Що саме? — спокійно перепитала Саша.

— Що він заздалегідь знає про майбутні напади?

Саша нічого не відповіла, але її холодний погляд промовляв більше, ніж будь-які слова.

— Сашо… — тривожно мовила Олена.

— Я знаю, — Саша закрила вікно з даними. — Я поки нічого не стверджую. Поки що.

Пізніше того ж дня Саша помітила Артема в тренувальній залі.

Вона зупинилася біля входу, не поспішаючи заходити всередину, й спершу просто поспостерігала за ним. Артем працював із важким тренувальним мішком. Його удари були неймовірно швидкими — надто швидкими для звичайної людини. Кожен рух був бездоганно точним і вивіреним, ніби його тіло реагувало на частки секунди раніше, ніж дозволяли людські рефлекси.

Саша мовчки стежила за ним, фіксуючи кожну деталь.

Черговий удар — і важкий мішок відлетів убік, ледь не зірвавшись із кріплення.

Артем раптово зупинився й різко підняв голову.

Миттєво.

Його погляд уп’явся просто в неї.

Саша відчула на собі його увагу майже фізично. Він не міг бачити її за спиною, проте якимось чином відчув її присутність.

— Довго ще збираєшся просто спостерігати? — запитав він, трохи повернувшись до неї.

Вона зробила крок до зали.

— Достатньо, щоб дещо помітити.

Артем узяв рушник із лави й ретельно витер обличчя.

— І як? Знайшла щось цікаве?

— Можливо.

Саша зупинилася навпроти нього.

— Чому ти раз у раз опиняєшся саме на тих місіях, де стаються напади?

Він ледь помітно всміхнувся куточком губ.

— Бо я просто добре виконую свою роботу.

— Це не відповідь.

— Тоді постав правильне запитання.

Саша пильно вдивлялася йому в очі, не відводячи погляду.

— Звідки ти дізнаєшся про них раніше за всіх інших у штабі?

Він затримався з відповіддю лише на мить, проте Саша помітила, як напружилися його плечі.

— Інтуїція.

Вона тихо й холодно всміхнулася.

— Занадто добре в тебе розвинена інтуїція, Артеме.

Він зробив крок назустріч.

— Ти мені зовсім не довіряєш.

— Я взагалі нікому не довіряю.

Кілька секунд вони мовчки вивчали одне одного.

— Це розумно з твого боку, — тихо кинув він.

Тим часом далеко за межами Рейвенфолла старий ліс потопав у густому, нерухомому тумані. Високі чорні стовбури дерев затуляли небо, а в самому серці хащів лежала стародавня кам’яна галявина, обрамлена правильним колом каменів. Прадавнє місце сили.

Кілька постатей мовчки стояли довкола. У центрі ж перебував лише один.

Альфа.

Його важка, владна присутність відчувалася навіть без слів. У ньому було щось таке, що змушувало інших мимоволі триматися насторожі.

Артем безшумно вийшов із гущавини й зупинився на самій межі кам’яного кола.

Альфа повільно підняв на нього погляд.

— Ти забарився.

— Були невідкладні справи в штабі.

Вовчий ватажок кілька секунд вивчав його важким поглядом.

— Як дівчина?

Артем ледь помітно напружився.

— Вона сильна.

— Я і без тебе це чудово знаю, — Альфа зробив крок ближче. — Питання в іншому. Вона вже почала щось підозрювати?

Артем промовчав.

— Почала, — відповів за нього Альфа.

У його голосі прозвучав холодний відтінок задоволення. Усмішка ватажка була хижою й позбавленою будь-якого тепла.