РОЗДІЛ 7 — Світ снів

Саша довго не могла заснути. Вона лежала на ліжку, не зводячи очей зі стелі, поки крізь фіранки безшумно ковзали розмиті плями світла від рідкісних нічних автівок. Рейвенфолл не засинав навіть у найглухішу пору ночі — десь удалині гули мотори, вітер настирливо пробирався між стінами будинків, проте сьогодні причина її безсоння крилася зовсім в іншому.

Думки не відпускали ані на мить.

Віктор.

Його голос — спокійний, упевнений і напрочуд глибокий; його погляд, сповнений прихованих таємниць і пам’яті століть; і те, як саме він вимовив її ім’я. Не звичне коротке «Саша», а повне, вагоме «Олександра», ніби він знав її набагато довше, ніж дозволяли будь-які закони часу й людської пам’яті.

Нарешті вона перевернулася на бік і міцно заплющила очі. Сон прийшов не одразу — повільною, м’якою пеленою він накрив її свідомість, затягуючи кудись углиб.

Спершу згустився знайомий туман. Він підіймався з холодної кам’яної землі, безшумно переливаючись між стінами, мов жива істота, проте цього разу Саша анітрохи не здивувалася.

Вона знову опинилася в тому самому таємничому подвір’ї.

Високі кам’яні стіни й гострі верхівки веж здіймалися до темного, майже чорного неба, де серед химерних хмар блідо сяяв місяць. Довгі тіні тривожно ворушилися під подихом невидимого вітру.

— Я знову тут… — промовила вона.

У її голосі вже не було колишньої розгубленості, лише тихе, непохитне усвідомлення.

Зробивши кілька кроків уперед, вона майже одразу помітила його. Віктор чекав неподалік від масивної арки, що вела до звивистих темних коридорів, і тепер дивився просто на неї зі звичним спокоєм.

— Я чомусь думав, що ти з’явишся набагато раніше, — спокійно мовив він.

Саша зупинилася за кілька кроків від нього.

— Отже, усе це не просто випадковий витвір моєї уяви.

— Ні.

Він повільно, майже ліниво ступив їй назустріч, проте в кожному його русі відчувалася прихована, небезпечна сила.

— Це місце існує на самісінькій межі — між глибоким сном і прадавньою пам’яттю.

Саша скептично схрестила руки на грудях.

— Дуже зручне місце для стародавнього вампіра.

Він ледь помітно всміхнувся куточком губ.

— І напрочуд зручне для нас обох.

Вона пильно вдивлялася в його обличчя.

— Чому я можу вільно приходити сюди?

— Бо значна частина тебе вже давно належить цьому світові.

Саша роздратовано видихнула.

— Ти знову говориш напівправдою й загадками.

— Я кажу чисту правду.

Він зупинився зовсім близько, і бліде місячне світло м’яко вихопило його риси: гострі вилиці, спокійний, але бездонний погляд, сповнений важкої мудрості, яку не змогли стерти навіть століття.

— Це ти врятував мене тоді, у тій лабораторії, — тихо промовила вона.

У її голосі прозвучала не стільки здогадка, скільки впевненість.

Віктор мовчки витримав її погляд кілька довгих секунд, а потім злегка кивнув.

— Так.

— Чому?

Він відповів не одразу. Легкий вітерець пробігся подвір’ям, і тиша між ними стала ще відчутнішою.

— Бо ти просто не мала права померти на тому холодному столі.

— Це не пояснення.

— Для мене цього більш ніж достатньо.

Саша насупилася.

— Ти взагалі усвідомлюєш, наскільки божевільно це звучить?

Він трохи схилив голову набік.

— Я прожив шість століть, Олександро. Дивні речі давно стали для мене звичними.

Вони замовкли на кілька довгих секунд. Ця тиша аж ніяк не здавалася порожньою — вона пульсувала від надміру невисловлених слів.

— Чому я бачу саме тебе? — нарешті запитала Саша.

Віктор зробив ще один крок назустріч, скорочуючи відстань до мінімуму. Тепер простір між ними здавався майже інтимним.

— Тому що частка мене живе у твоїх жилах.

Саша вже чула ці слова раніше, проте тепер вони набули зовсім іншого, глибшого значення.

— Ти знову повторюєш те саме.

— Бо це чиста правда.

Він повільно підняв руку й на мить завмер, ніби даючи їй останній шанс відступити.

Саша не ворухнулася.

Його прохолодні пальці м’яко й упевнено торкнулися її щоки. Ледь відчутний дотик — і раптова гаряча хвиля пронизала все її тіло.

Вона різко вдихнула.

— Що ти…

— Зв’язок, — пролунав його тихий, оксамитовий голос, перетворившись на ледь чутний шепіт. — Ти ж відчуваєш його так само чітко, як і я.

Саша вдивлялася в його очі, перебуваючи надто близько, щоб і далі ігнорувати цю незбагненну реальність. У його погляді не було ані звичної вампірської холодності, ані жорстокості — лише дивна, майже болісна глибина.

— Це неможливо… — прошепотіла вона.

— Проте це відбувається просто зараз.

Він усе ще ніжно тримав її обличчя у своїй долоні, злегка схилившись до неї. Саша відчувала його подих, і в цю мить рештки її самоконтролю розсипалися. Вона чудово розуміла, що повинна негайно відступити, прокинутися. Але не зробила жодного руху.

Його погляд повільно ковзнув по її обличчю й зупинився на губах.

Світ довкола завмер, ставши примарним і нереальним, ніби все інше на землі перестало існувати.

І коли між ними залишилися лічені міліметри, земля раптом здригнулася й тріснула.

Глухий, несамовитий гуркіт розірвав крихку тишу сну. Стародавні стіни вкрилися павутиною глибоких тріщин, густий туман шалено закружляв у повітрі, стрімко здіймаючись угору.

— Ні… — різко промовив Віктор.

У його голосі вперше пролунала тривога.

Саша відчувала, як увесь простір навколо них руйнується на друзки.

— Що тут відбувається?!

— Хтось грубо втрутився.

Його тон миттєво став жорстким і рішучим. Він упевнено схопив її за руку.

— Прокинься, Олександро.

Світ почав розсипатися на дрібні осколки: кам’яні брили танули в повітрі, розсіяне світло ламалося, а всепоглинальний туман стирав останні обриси реальності.