ТІНЬ V — Зрив

Він не одразу зрушив із місця.

Кімната залишилася тією самою — світло, метал, тиша, — але тепер у ній було забагато зайвого. Запах тримався в повітрі, тонкий, холодний, і з кожною секундою ставав лише виразнішим.

Вампір.

Артем повільно вдихнув.

Помилка. Він не мав відчувати його так чітко.

Він заплющив очі, але стало тільки гірше. Запах не зникав — навпаки, розпадався на окремі ноти. Холод, пил, щось чуже, мертве… і під усім цим — її.

Тепло. Кров.

Він різко розплющив очі й відвернувся, ніби це могло щось змінити.

Занадто близько. Занадто багато.

Він стиснув пальці, але напруга тільки посилилася. Усередині щось відгукнулося миттєво — глибше за думки.

Інстинкт.

Жорсткий, різкий, такий, що не питає дозволу.

Чужий запах. На ній.

Його щелепи напружилися. Він уявив усе надто чітко: туман, відстань, розмову. Вона стояла поруч із ним, дивилася, слухала.

І не вбила.

У грудях щось смикнулося. Різко. Неправильно.

Артем зробив крок назад, ніби намагався від цього відступити, але це вже не допомагало. Напруга зростала, перетворюючись на щось інше — темніше, небезпечніше.

Лють.

Він різко видихнув.

— Чорт…

Голос пролунав нижче, грубіше. Пальці здригнулися — на мить надто сильно. Він стиснув долоню в кулак, намагаючись утримати контроль, але тіло вже реагувало швидше, ніж розум.

Запах не зникав. Він був усюди — у повітрі, на шкірі, у пам’яті.

Артем провів рукою по обличчю, намагаючись опанувати себе, але перед очима й далі стояла одна й та сама картина: її рука, кров і поверх усього цього — чужий слід.

Вампір.

Усередині щось зірвалося.

Імпульс був різким.

Знищити.

Він різко зціпив зуби.

Ні.

Він зупинився.

На межі.

Подих збився, став важким. Артем стояв нерухомо, змушуючи себе не рухатися, не реагувати, не піддаватися.

Секунда.

Ще одна.

У голові виринуло її обличчя — не кров, не запах, а її погляд. Чіткий, спокійний, контрольований.

Артем різко вдихнув.

І цього виявилося достатньо.

Імпульс не зник, але відступив.

Він повільно випростався, розтискаючи пальці. Напруга все ще трималася в тілі, але тепер була під контролем.

Майже.

Він подивився на двері, через які вона вийшла.

Тиша. Порожньо.

Але відчуття не зникло.

— Це проблема… — тихо мовив він.

І цього разу в його голосі не було сумнівів.

Він провів рукою по шиї, ніби намагаючись позбутися невидимого тиску.

— Занадто велика.

Коротка пауза.

— І я її не контролюю.

Тиша знову заповнила кімнату.

Але тепер вона була іншою.